Розділ 7

— Що ти з нею зробив? — Лунає майже істеричний голос Іллі крізь сон. Я відкриваю очі. Намагаюся сісти прямо. Це не відразу вдається, бо я накрита пуховиком, кофтою й футболкою Платона. Сам він, голий до поясу, продовжує роздовбувати стіну молотком. Біля дверей стоїть Ілля разом з Дідом й переводить погляд з Платона на мене й назад. 

Платон усміхається й знизує плечима.

— Що сталося? Чого ти кричиш?

— Що сталося? — Обличчя Іллі перекошується від злості. — Я заходжу до кімнати, а ти лежиш нерухома, а він без одягу. Це я в тебе хочу спитати що сталося.

— Та заспокойся. Вона просто заснула, а я накрив її своїм одягом.

— Все так і було, — підтверджую. 

Ілля зітхає. Розвертається й виходить з кабінету. 

Дід перезирається з Платоном. Той показує на стіну. 

— Ще кілька годин роботи й думаю можна буде їхати. Дід киває й виходить з кабінету. Коли двері за ним зачиняються, я дивлюся на Платона. Кров приливає мені до обличчя. В нього ідеальне тіло, на мій погляд: широкі плечі, м'язи на руках, кубики преса. 

— Подобається? — Він підморгує і я ніяковію. Швидко знову вкриваюся його одягом. А він продовжує вибивати стіну.  

Через годину стук припиняється.

— Ти спиш? — Лунає голос наді мною.

— Ні, — сідаю прямо. — Ти дістав гроші?

Він показує діру в стіні з якої вийняв сейф. Задньої стінки у ньому немає, як він і припускав. Платон розвертає до мене сейф, забитий доларами. 

— Ти тепер щасливий? — Питаю й по його задоволеному обличчю розумію відповідь. — Так що все-таки Нестор Петрович забрав у Діда? 

Якусь мить Платон вагається, потім промовляє:

— У Діда був аграрний бізнес. Поля, комбайни, ферма. Одного дня Нестор приїхав разом зі своєю охороною й вони силою змусили Діда підписати угоду купівлі-продажу за копійки. І вбили собаку, яка намагалася його захистити. Справу дядькового життя вони купили в нього за кілька тисяч доларів, залишивши Діда і всю його сім'ю на вулиці.

— Це ж рекет?

— Ну в дев'яності це так називалося. Але зараз Нестор не бандюк, а бізнесмен. Тож отак він вирішує свої справи.

Я задумуюся. Як далеко це від того, яким я пам'ятаю Нестора Петровича. Високий, інтелігентний, в окулярах. Його мова добре поставлена. Він виглядає освіченою, начитаною людиною з високими моральними принципами та сімейними цінностями. Зіна Іванівна — витончена, кілограм п'ятдесят максимум, доглянута, приємна. Всім усміхається. Про всіх піклується. Завжди пам'ятає, хто що любить, чим хворіє і про що мріє. Як так? Платон зараз описує ніби зовсім іншу людину.

— Може це якась помилка?

— Аякже, помилка, — він кривиться. — Рожеві окуляри зніми, принцесо. Ти ніколи не знаєш на що здатна людина заради грошей. От думаєш твій Ілля не кине тебе заради трьохсот тисяч доларів?

— Ні, звичайно. Та і що мається на увазі під словом “кине”?

— Віддасть нам — грабіжникам. Ну і розійдеться з тобою.

Від обурення в мене очі лізуть на лоба.

— Щоб ти знав Ілля — найкраща людина, яку я коли-небудь зустрічала. В нас кохання. Він ніколи мене не зрадить через гроші — ні заради трьохсот тисяч, ні навіть мільйона.

— Ну-ну, — Платон ставить з гуркотом сейф на стіл. Починає згрібати в сумку гроші, — А перевірити слабо, раз так впевнена?

Заклякаю. Відчуваю, як вздовж мого хребта стікає піт. Мене трясе і чомусь лячно. Невже я не впевнена у своєму хлопцеві? Хіба я справді сумніваюся, що Ілля вибере мене?

Не відповідаю. Платон врешті вийняв всі гроші з сейфа й переклав у сумку. Підходить до мене, від чого я напружуюся. Повільно одягає футболку, кофту й накидує пуховик.

— Новорічна пригода наближається до її завершення, принцесо?

Знизую плечима, розправляю плечі. Платон бере мене за руку й виводить з кімнати. Я боюся зізнатися собі, що мені його доторки приємні. Висмикую руку. 

Коли ми спускаємося й заходимо до вітальні, Дід з Іллею дивляться новорічні привітання. Платон показує Старому на сумку.

— Все, можна розходитися.

— Ну давайте востаннє сядемо за стіл, вип'ємо за Новий рік, загадаємо бажання і тоді попрощаємося, — добродушно каже Дід.

Ми з Іллею переглядаємося. 

Вина вже немає, тож Платон розливає в склянки всім присутнім коньяк за дві тисячі доларів. 

Ми знову сідаємо за стіл. 

— Ну за знайомство і за цю зустріч, — виголошує Дід, — яка звела всіх нас в одному місці. 

— “Як на мене, то дуже сумнівний тост, — думаю про себе. — Бо навряд чи ми з Іллею раді цьому знайомству”.

— А от мені цікаво, — каже між тим Ілля. — Ви візьмете гроші й все? Лише те, що власник будинку забрав у вас? Не хочете взяти більше й покарати його? Тут є чим поживитися.

Я дивлюся на Іллю з подивом. Як йому це питання в голову прийшло?

— Дай вгадаю, — зі сміхом каже Платон. — Ти зараз плануєш виправити цю помилку і як ми підемо, забрати щось звідси, а спихнути на нас?

Ілля червоніє. 

— А ти даремно так жартуєш, — каже у відповідь. — Те, що ви розповіли, це ж наявний слід. Поліція буде в першу чергу шукати по всіх знайомих Нестора Петровича і врешті знайде того, хто вважає себе ображеним. Ви що справді збираєтеся вийти сухими з води й не потрапити до в'язниці?

Я стискаюся, бо боюся, що після таких слів нас по ідеї мусять вбити. Тоді у поліції не буде зачіпки де саме шукати, бо не буде свідків. Лише два трупи. Але Дід сміється й нічого не каже. Платон повертає голову до мене:

— Ну що перевіримо твого хлопця?

— В якому сенсі перевіримо? Що ти маєш на увазі?

Та він вже відвернувся й втупився поглядом в Іллю.

— А в мене до тебе пропозиція, — каже з усмішкою. — Ти ж гроші дуже любиш? А от заробити не вдається. А якби тобі запропонували триста тисяч доларів?

— В якому сенсі запропонували? — Ілля починає заїкатися. — А що треба робити?

— Ілля перестань, — кажу, та Платон зупиняє мене помахом руки.