Розділ 6

— Прошу всіх до столу, — я виставляю тарілку з традиційним олів’є, кілька нарізок ковбаси та сиру, мариновані огірки, оливки, товчену картоплю з підливою, пляшку вина.

— Це весь алкоголь, який є, — розводжу руками, — шампанське ми вже випили.

— Це весь алкоголь, який є в тебе, а у власників цього будинку мають бути кращі запаси, — каже Платон. Він розвертається і йде до сходів. Я біжу за ним.

— Ти що серйозно?

— Ну так, а чого добру пропадати? — Ми заходимо в кабінет Нестора Петровича. Платон впевнено підходить до шафи, відчиняє дверцята й дістає звідти пляшку коньяку. — Оцей орієнтовно коштує дві тисячі доларів.

— Скільки? — Хапаюся за серце. — Ти вкрадеш у Нестора Петровича пляшку за 2 тисячі?

— Ну ми ж все-таки грабіжники чи як? — Він сміється. 

— Не можу повірити, — зітхаю. — Слухай. А ти отак залишаєш свого дядька чи Діда на одинці з моїм хлопцем. Не боїшся? 

— А чого мені боятися? — Він знизує плечима.

— Ну тепер вас там не двоє й Ілля може скрутити Діда, а потім піти в поліцію.

Платон сміється. Виходить з кімнати й спускається сходами. Його реакція мене ображає. 

Ми заходимо на кухню. Ілля з Дідом сидять за столом і наминають олів’є. Таке враження, що його дівчина й не виходила кудись з бандитом.

— Ти смачно готуєш, Орисю, — каже Дід. — Тобі заміж вже час.

— Та це ж просто олів'є, — знизую плечима. — Що його там готувати.

— Ну не скажи…

Сідаю за стіл біля Іллі. З іншого боку від мене примощується Платон. Він дістає тарілку з товченою картоплею й насипає мені. Наливає у келих вино собі й мені. Ілля невдоволено зиркає на нас. 

На годиннику без однієї хвилини дванадцять. Платон бере келих і встає.

— Я пропоную випити за Новий рік. І за нашу зустріч, бо все в цьому світі не випадкове, — він дивиться на мене. — І всі ми тут зустрілися не просто так. І хоч ви думаєте, що ми зіпсували вам свято, хто знає чи не має в цьому якоїсь долі та вищого задуму.

Я хочу розсміятися, але мені чомусь так ніяково, що я відводжу погляд. Кожен мовчки осушує свій келих.

— А от мені цікаво, — питає Ілля після мовчанки. — Скільки там грошей у сейфі, що ви наважилися пограбувати будинок? 

— А тобі воно навіщо? — Платон стискає ложку.

— Ну як. Ви нам зіпсували свято. Ми зараз у небезпеці. Хотілося б знати заради чого? Якщо вас навіть наявність людей тут не зупинила і можливість сісти за ґрати. Там мільйони доларів?

Я вперше бачу Іллю таким і мені за нього незручно. Його обличчя напружилося, очі блищать. Він переводить зацікавлений погляд з Діда на Платона і назад. 

— Там не мільйони доларів, — сміється Старий. — Але сума й не мала. Кілька сотень тисяч незаконно відібраних у моєї сім’ї грошей.

— А ви не наговорюєте на нього? — Ілля примружує очі. — Може просто виправдовуєтеся, щоб ваш вчинок виглядав не таким поганим?

— А нащо виправдовуватися? Що нам заважає просто позбутися тебе і все? — Каже Платон крізь зуби.

Ілля блідне і більше нічого не питає. Якийсь час ми мовчки їмо. Чутно лише як ложки стукають по тарілках. Я випиваю кілька келихів, у які Платон люб'язно підливає вино. І тепер ситуація не виглядає такою абсурдною. Незвичною, я б навіть сказала комічною, але не абсурдною. Ще якийсь час ми дивимося телевізор, по якому показують новорічні фільми та поздоровлення різних зірок. За вікном світає. 

— Ну все, — Дід встає з-за столу, — за Новий рік випили. Тепер працювати час. Ви йдіть сейф відкривати, а ми з Іллею тут посидимо.

Він посуває куртку рукою й звідти виглядає пістолет, заправлений за пояс. Ілля невдоволено зиркає на мене, ніби це я в усьому винна.

Зброю у Діда я теж бачила. Тож питань не ставлю й мовчки йду сходами наверх за Платоном. Ми заходимо до кабінету. Дуже хочеться спати. Відчуваю виснаження від пережитого стресу і втому.

— Ти присядь поки що, — він показує на крісло біля вікна. 

Я не сперечаюся. Вмощуюся там. Намагаюся тримати очі відкритими. Платон тим часом розстібає сумку й виймає дриль. 

— Ти зможеш цим просвердлити двері сейфа?

— Ні, — він сміється. — Цим я зможу просвердлити стіну й спробую витягнути сейф. Деякі подібні моделі, як не дивно, не мають задньої стінки. Тому маю надію, що зможу дістати гроші з іншого боку.

Я дивуюся. Це ж треба. Мовчки спостерігаю за його роботою. Він знімає кофту. Залишається в футболці й джинсах. Відмічаю про себе, що він досить мужньо і привабливо виглядає. Потім мені стає соромно за свої думки. Платон несподівано підіймає очі й дивиться на мене. Ніяковію. Дякувати Богу він не може читати думки. Інакше б побачив, що я оцінюю його зовнішність і що він мене приваблює. 

Але ж це абсурд. Цей чоловік злочинець, який взяв нас заручниками й хто знає на що здатен. Може навіть на вбивство? І в мене є хлопець. Орисю ти чуєш? У тебе є хлопець, про шлюб з яким ти мрієш ледь не кожного дня. Твої думки жахливі.

І поки все це проноситься в мене в голові, Платон не відводить погляду. І так посміхається, неначе я помилилася і він таки вміє читати думки.

Потім чоловік відвертається, підходить до стіни й починає її свердлити. А я, наперекір всім можливим законам й інстинкту самозбереження, засинаю в цьому кріслі біля вікна.