Розділ 5

Втрьох спускаємося сходами. Ми заходимо на кухню. Я помічаю, що Ілля дивиться на мене з відчаєм. Коли Платон дістає ніж, цівка поту стікає в мого хлопця по лобі.

Платон мовчки перерізає скотч, яким було обмотано його руки й ноги. Різко знімає той, яким заклеєний рот. Ілля кривиться від болю, розтирає зап'ястки й зиркає на мене з тривогою в очах.

— Все нормально, — заспокоюю його. — Нас не зв'язуватимуть на час новорічної ночі, щоб ми могли відсвяткувати. 

Він здивовано дивиться на мене. Я йду до холодильника й виймаю їжу та продукти. Дістаю з шафи велику тарілку й ще один ніж. Викладаю заздалегідь зварені й привезені з дому картоплю й моркву.

— Може хтось допоможе? — Киваю на овочі. — Я розумію, що у заручників мало прав, але так до дванадцятої ми не встигнемо. 

Платон стає біля мене й починає обчищати картоплю. Ілля бере моркву.

— Е ні, — каже Платон, — дівка слабка, а тобі ніж я не довірю. Ви все-таки наші заручники. Йди он на стіл тарілки став і шампанське відкривай.

Ілля ображено кривиться, але слухняно виконує наказ. Платон продовжує нарізати кубиками картоплю.

— Дрібніше ріж, — роблю зауваження.

— Як скажеш.

Цієї миті Ілля обережно відкриває пляшку шампанського.

— Візьми келихи там, — показую на потрібну шафу. 

Старий дістає келихи, Ілля наповнює їх шампанським. Платон забирає ножа з моїх рук й дає мені келих.

Я помічаю, що Ілля хмуриться, зиркає на нас з-під лоба. Йому не подобається близькість Платона до мене. 

— Я, мабуть, як найстарший скажу, — Старий підіймає келих. — Вип'ємо за сім'ю, бо немає нічого важливішого за близьких родичів, кровно рідних і по духу.

Ми цокаємося. 

— Дивно чути такі слова від людей, які вдерлися до будинку іншої сім'ї та взяли у заручники двох людей, — з гіркотою в голосі каже Ілля. Всі завмирають.

Я помічаю, як обличчя Платона напружується. Старий показує йому поглядом заспокоїтися.

— Ти хлопче молодий і зелений. — Він повертається до Іллі. — Тому прощаю тобі твої слова. Ця сім'я, до будинку якої ми ніби-то вдерлися, обікрала мою сім'ю. Тож тут все справедливо. Ми лиш прийшли забрати своє і крапка.

Задумуюся. Не можу повірити, що тато чи мама Уляни причетні до чогось поганого. Я пам'ятаю їх як освічених, ввічливих людей. Перед очима відразу постає тепла усмішка Зіни Іванівни, яка кличе нас з Уляною до столу. Потім згадую Нестора Петровича, який дарує мені красиву енциклопедію англійською мовою про Єгипет, знаючи, що я цікавлюся історією. Це була невимовно дорога і цінна книга для мене, яку б я сама чи моя сім'я ніколи собі не дозволили. Вони для мене ніяк не асоціюються з людьми, які можуть щось вкрасти чи забрати в інших. 

— Пропоную всім загадати бажання, — каже Платон. — Ти Орисю що загадаєш?

— А хіба можна розказувати? — Усміхаюся. — Воно тоді не збудеться.

— Ну теж вірно.

Ми робимо по ковтку й повертаємося до своїх справ.

Платон нарізає варену моркву. Я ковбасу. Ілля сидить на дивані. Поруч з ним всідається Старий й простягає йому пачку сигарет.

— Не палю. 

— Ну як знаєш, — Старий підпалює сигарету й підставляє одну з тарілок як попільничку. 

— Ти не засуджуй, — каже мені Платон. Він береться за солоні огірки. — Дід хороша людина. А тарілку можна і помити. 

— Чому ти називаєш його Дідом? — Я мию ніж і уважно слухаю. Кожна деталь може стати зачіпкою для поліції чи гарантією моєї безпеки. 

— Бо він у своїй сім'ї найстарший. В нього вже і внуки є. 

— А тобі він хто?

Платон задумується.

— Взагалі-то дядько. Але Дідом його звати прикольніше. Він на двадцять років старше моєї мами. Там велика різниця у віці. А у вас з твоїм хлопцем прямо все серйозно?

— Дуже серйозно, — кажу впевнено.

— Ну-ну, — він мугикає. Скидає все, що порізав, у велику миску. Поливає майонезом.

— В якому сенсі “ну-ну”? Ти вважаєш, що в нас немає майбутнього?

— Я цього не казав.

— Але ти скривився й сказав “ну-ну”. То що ти мав на увазі?

— Ну ви не дуже підходите одне одному, — нарешті видавлює з себе. Перемішує ложкою.

— І чому це ти так вирішив?

— Слухай, я прошу вибачення, якщо образив твої почуття. Давай закриємо цю тему. Врешті це не моє діло.

— І в цьому ти правий — це не твоє діло, — злюся й стаю мити посуд після овочів. Та мені не дає спокою це питання. 

Я зиркаю на диван, де сидить Ілля, попиває шампанське з келиха й дивиться новорічні програми. Біля нього Старий щось розповідає. Вони нас точно не чують.

— То чому ти думаєш, що ми не підходимо одне одному? 

— Ну ти хороша домашня дівчинка, яка вірить про рай в шалаші, ідеалізує свого чоловіка й готова любити та чекати на нього, виховувати разом дітей. 

— І що з цим не так? 

— Все так, але на тебе чекає велике розчарування. Ти подивися на нього — спокійно собі сидить, новорічні програми дивиться. Скільки разів він поглянув сюди, у твою сторону, де ти стоїш сама поруч з грабіжником? Чи запропонував свою допомогу?

— Ти ж сам його прогнав.

— Я не дозволив йому взяти ножа, але він міг мити посуд, мішати салат, бути поруч з тобою врешті решт.

Мені неприємні його слова.

— Це все дрібниці, — кажу впевнено, — люди в шлюбі й не такі речі долають, а це тим паче.

— Ставлю сто доларів, що до кінця першого січня ви розійдетеся, бо він виявиться не тим, ким ти його собі уявляєш.

— Ставлю двісті, що не розійдемося.

— У тебе хоч є ті двісті? — Він сміється.

Я знічуюся, бо грошей дійсно немає. Але я впевнена, що не програю, бо ми з Іллею створені одне для одного. Ще раз кидаю погляд на коханого чоловіка, з яким збираюся прожити все своє життя. Що такого може статися, щоб ми отак просто розійшлися після двох років зустрічань і року спільного життя? Все, що говорить Платон, це лиш, щоб позлити мене, бо він сам цинік, якого ніхто ніколи не кохав. Та що він знає про кохання?