Розділ 3

Чоловік продовжує спостерігати за мною й здається так само здивований моєю присутністю, як і я його. Кілька секунд ми дивимося одне на одного. Відчуваю, як холодна цівка поту стікає мені по спині, а серце б'ється від страху так сильно, що можливо цей грабіжник (бо ким ще йому бути) також його чує. Наступної миті я розвертаюся й щосили біжу на вихід з кухні. Та на мій жах там стоїть ще один чоловік на вигляд старший за першого й ловить мене.

— Відпусти, — я силуюся вирватися. 

Намагаюся закричати, та чоловік у бейсболці підбігає ззаду й закриває мені рота рукою. Міцно тримає. Моє тіло заклякає від жаху. 

— Послухай, — каже крізь зуби той, що був біля виходу з кухні. Я уважно вглядаюся. Намагаюся якомога краще запам'ятати риси його обличчя. На вигляд років шістдесят, сивий, вицвілі блакитні очі, навколо яких багато зморщок. Худорлявий. Подумки охрещую його Старим. — Не смикайся, бо тобі ж гірше буде. Якщо сидітимеш тихо, ми візьмемо те, що нам потрібно й підемо. Ніхто тебе не чіпатиме. Я обіцяю.

Завмираю. Мені важко дихати від страху. Киваю. 

Хватка слабшає. Я повертаюся. Зиркаю на того, що був позаду. Бейсболка частково закриває його обличчя, але все ж встигаю роздивитися, що це молодий чоловік років тридцяти п'яти, темноволосий, зі світлими очима. Доволі привабливий.

— Все-таки треба було нам маски одягнути, бо вона нас роздивилася й зможе свідчити.

— І скільки таких як ми в Україні? По цьому опису можна тисячі чоловіків арештувати. Не бійся, нас ніхто все одно не впізнає.

— Добре, — врешті погоджується молодший. — Але її треба зв’язати, щоб не заважала.

Він підтягує стілець й штовхає мене рукою так, що я, щоб не впасти, сідаю на нього. Все ще озираюся, маючи надію втекти, коли вони відвернуться. Хоча розумію, що це малоймовірно. Молодший виймає скотч з кишені та обмотує ним мені ноги. Звертаю увагу на його великі руки з мозолями. Чоловік явно багато працює фізично. Можливо десь на будівництві. Він тим часом заводить мої руки назад за спинку стільця й зав'язує їх. 

Цієї миті я бачу, як сходами спускається Ілля. 

— Ілля! — кричу йому. Він дивиться на мене ошелешено. Потім Старий враз опиняється біля сходів й звалює мого хлопця з ніг. До них підбігає Молодший й вони разом зв'язують його. 

— А це ще хто такий? — гнівається той, що у бейсболці. — Його не мало тут бути. 

Я про себе теж думаю, що нас не мало тут бути й краще не було б. Старий приносить ще один стілець, ставить його біля мене. Туди саджають Іллю. 

— Так, а тепер розкажи хто ти й що робиш в цьому будинку, — він звертається до мого хлопця. 

Ми з Іллею перезираємося. Я бачу його розгублений погляд.

— Ну — супиться чоловік. — Чого не відповідаєш?

— Я скажу, — дивлюся на Старого. Подумки проклинаю ту мить, коли погодилася провести тут Новий рік. А могли б сидіти з шампанським чи просеко в нашій затишній квартирі й обговорювати плани на наступний рік. — Нас покликала подруга провести тут Новий рік, поки вона з батьками у від'їзді.

Кажу це й мені стає страшно. Уляна повернеться через тиждень. Значить сім днів нас ніхто не шукатиме. 

Старий зводить брови на переніссі.

— Ти хіба не Уляна — ти тут не живеш?

— Ні, Уляна покликала мене з моїм хлопцем пожити тут, поки її немає.

 Він ще більше супиться.

— От бляха! — Молодший зриває бейсболку з голови й кидає її на підлогу. — Все пропало. Нам тепер не відкрити сейф. Поїхали звідси.

Він розвертається і йде до дверей, але Старий не поспішає. Він задумливо дивиться на нас з Іллею.

— То на скільки ви кажете вона покликала вас тут пожити?

— На тиждень, — ляпаю я і відразу помічаю, що зморшки на обличчі чоловіка розгладжуються. 

— Платоша, ти чув?

— Діду ти геть здурів? Ти ще й на ім'я мене перед ними тепер називаєш? — Почав сперечатися Молодший, а потім раптово замовк. — То ти пропонуєш…

Старий кивнув і повернувся до мене.

— Послухай, дівчинко, — дивиться на мене уважно. — Поводьтеся тихо. Не намагайтеся телефонувати в поліцію і як тільки ми відкриємо сейф та заберемо те, що нас цікавить, підемо. Ви ще навіть Новий рік встигнете відсвяткувати. 

Він видає хриплий смішок. А мені от не до сміху. Який тут Новий рік вже. 

Хлопець у бейсболці відкриває шафку й дістає ніж. Я відсахуюся. Серце знову тарахкотить наче скажене й от-от вискочить з грудей. Та він на мене й не дивиться. Бере з підлоги сумку, яку я не помітила раніше, й прямує сходами наверх. Другий грабіжник підморгує, від чого мене аж сіпає, і йде слідом за ним.

— Що будемо робити? — тихо шепоче Ілля. — Навіть якщо вони заберуть те, що їм треба, все одно вб'ють нас.

— Вони ж обіцяли не чіпати.

— Орися ти наївна неначе дитина, — він закочує очі під лоба. — Ми свідки та навіть ім'я одного знаємо — Платон. Вони живими нас не випустять.

Від його слів я панікую. Мене кидає в холодний піт. Здається він має рацію. Ще тривожніше від того, що в його очах я бачу непідробний страх. Починаю смикатися на стільці. Намагаюся розірвати скотч та мені це не вдається. Він дуже міцний. 

— Як ми це зробимо? — Лунає зверху роздратований голос Молодшого. — Діду, треба було якийсь запасний план придумати, а не йти на діло непідготовленими. 

— Платоша. Хто ж знав, що цієї Уляни тут не буде, — чую винуватий голос Старого і кроки на сходах.

Ми миттєво випрямляємося й заклякаємо.

Чоловіки заходять на кухню.

— Давай думати. Це сейф батька Уляни. Може паролем є щось пов'язане з його донькою? Дата народження, або коли її хрестили. Може як вона заміж вийшла.

— Уляна незаміжня, — кажу я й прикушую губу. Чоловіки вмить замовкають, втупившись у мене поглядом. Потім перезираються. Той, який молодший підходить до мене. Від страху в мене біжать мурашки по шкірі. Хочеться стати невидимою й зникнути.