Розділ 2

Після пропускного пункту ми заїжджаємо на закриту територію. Спочатку їдемо через ліс, притрушений білою ковдрою зі снігу. Здається навіть через скло я відчуваю запах сосен. Ілля також з захватом дивиться у вікно. Кожен будинок, повз який проїжджаємо — це витвір мистецтва. Я думаю про те, як це жити в такому місці, ходити в гості одне до одного, кожного дня гуляти на природі, пити каву вранці, дихаючи свіжим повітрям і спостерігаючи за тишею соснового лісу.

— Орисю, — повертається до мене. Його очі лагідно усміхаються. — Колись і ми так житимемо.

Я помічаю, що водій поглянув на нас у дзеркало, скептично стиснув губи й відвернувся.

— Авжеж, житимемо.

Беру Іллю за руку. Авто зупиняється біля будинку.

— Ваша адреса, — таксист повертається до нас. 

— Наша? — Перепитує в мене Ілля.

Я знизую плечима.

— Здається. Я востаннє тут років п'ять тому була.

— Оце так подруга, — каже Ілля. — Сама так розкішно живе, а тебе навіть не запрошує. 

Мене трішки кольнули його слова. Хоча й не розумію чому.

Ми виходимо з авто. Ілля витягає з багажника дві валізи та пакет з їжею. Машина їде, а ми завмираємо. Задравши голови, дивимося на двоповерховий цегляний будинок, який здається дихає спокоєм і добробутом. Переводжу погляд на газон, вкритий тонким шаром снігу та сосни навколо. Далі простягається ліс. Улянин будинок — останній у котеджному містечку. Чомусь відразу уявляється картина, як двоє діток, хлопчик і дівчинка, тут граються в сніжки. Глибоко вдихаю свіже повітря. Ми перезираємося й заходимо до будинку. Відразу спрацьовує сигналізація. Панічно згадую, що Уляна писала мені код в повідомленні. Та в моїй сумочці абсолютний хаос. Нарешті знаходжу свій телефон і вводжу код. У будинку настає тиша.

Я полегшено зітхаю. І поки ще стою біля вхідних дверей, Ілля вже біжить сходами на другий поверх.

— Агов, любий, — йду за ним. Мені чомусь не подобається його ентузіазм й зацікавленість чужим домом. Не люблю сторонню енергетику у місці, де я сплю, миюся, їм. І прибирати потім після себе треба багато. Чомусь некомфортно, що ці люди навпаки, вже після нас тут житимуть і їстимуть. Ми ніби вдерлися в чужий інтимний простір. 

— Зай, подивися як тут м'яко, — я підходжу до спальні Уляни й спостерігаю, як він розвалився на ліжку, прямо в чоботях.

— Роззуйся, негайно.

— Чого супишся, вишенька? — Він сміється, скидає чоботи. — Ти в мене надто серйозна. Лягай поруч.

— Не хочу.

— Давай-давай.

Я підходжу до нього без ентузіазму. Ілля тягне мене за руку і я падаю на ковдру поруч з ним. Ми лежимо у верхньому одязі на величезному ліжку Уляни, дивимося на білосніжну стелю. Воно таке м'яке, що ми ніби провалилися у пухову перину.

— От за що їм таке багатство? — зітхає Ілля.

— Ну, мабуть, заслужили. Батьки Уляни освічені люди. Її тато працює перекладачем на переговорах у дуже впливових людей. А хіба ми погано живемо? 

— От дурненька, — він повертає здивоване обличчя до мене. — Звичайно, що погано. Всі наші гроші йдуть на оренду маленької однокімнатної квартири. Ледь на їжу й одяг вистачає. Ми навіть одружитися не можемо, бо на весілля треба збирати гроші. Відпустку собі дозволити не можемо, подорож за кордон. А у твоєї подруги, яка народилася з золотою ложкою в роті, є все. І вона нічого для цього не робить. От скажи, ви разом вчилися. У тебе червоний диплом, в неї теж?

— Ні, — вимушено зізнаюся.

— От і я про це. І де ти, а де вона. Вважаєш це справедливо?

— Я не знаю, — кажу тихо. Мені не подобається, коли він так зациклюється на грошах. Коли розмовляє лише про них. Це мав бути прекрасний романтичний вечір з тарілкою олів’є, шампанським, повільними танцями й новорічним сексом. А натомість ми оцінюємо статки моєї подруги й товчемося в її постелі. 

Я виборсуюся з м'якого ліжка, встаю на ноги. Зиркаю на годинник — вже дев'ята тридцять вечора.

— Піду їжу викладу до холодильника. 

Ілля дивиться у стелю й про щось думає. Він здається й не помічає, що я йду.

Спускаюся сходами. Торкаюся пальцями до гладких дерев'яних поручнів. На стінах висять картини з зображенням природи, тварин та самих мешканців будинку у вбранні а-ля вісімнадцяте століття. Уляна там сидить між своїх батьків у розкішній сукні, наче Марія-Антуанетта на балу. Зі стелі звисає кришталева люстра з золотим орнаментом та підвісками. На підлозі лежать вишиті килими. Здається в них дійсно є царські замашки. Всміхаюся. Згадую, що Уляна навіть у звичайному житті вдягається у дизайнерські сукні ручної роботи та робить високі зачіски. Вміє грати на піаніно, співає на сцені, відвідує уроки живопису. 

Заходжу на кухню. Мружуся. Стеля, стіни й меблі — все білого кольору. Навіть штори й холодильник також білі. Відчуття, що знаходжуся в лікарні. Лише у кутку виділяється висока, аж до стелі, зелена ялинка. Вона густо вкрита іграшками, гірляндами й дощиком. Кілька секунд я любуюся цією красою. Раптом помічаю, що біля холодильника завіски трішки рухаються. Як від протягу. Тут дійсно прохолодно. Моїм тілом прокочується хвиля мурашок — чи то від холоду, чи від тривожного передчуття. Вихід на терасу ніби закритий. Хоча… Я придивляюся. Ручка повернута вбік, а не вниз. Хтось забув зачинити двері. Тягну її донизу. Треба написати Уляні за двері й запитати де вмикається опалення. Щільніше кутаюся в пуховик. Знову думаю, що я в ньому надзвичайно гарно виглядаю. Це моя найкраща покупка за останній рік.

Виймаю всі наші продукти з пакета й складаю їх в холодильник. Закриваю дверці й заклякаю. Між дверима, які ведуть на терасу, й холодильником прямо навпроти мене стоїть високий чоловік у чорному пуховику і бейсболці. На його обличчі не відображається жодної емоції. Він уважно дивиться на мене, в той час, як я ледь не непритомнію від жаху.