Розділ 1

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

Лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання…

Володимир Сосюра

До наступного поїзда метро три хвилини. Тридцяте грудня, четверта година дня. Не так багато людей на станції. Краєм ока помічаю кілька постатей в сірих та чорних куртках. У навушниках грає “Давай назавжди” від kolibri. Кутаюся у свій яскраво білого кольору пуховик. Я купила його днями на мінському базарі. Він ідеально пасує до мого білявого волосся й сірих очей. А ще захотілося чогось яскравого і святкового, відчуття нового року на фоні брудно-сірого грудня. Мені здається я так скучила за снігом, що вирішила одягнути його на себе. Роблю звук голосніше, бо це моя улюблена пісня. 

Багато у житті змінюють наші внутрішні емоції, сприйняття ситуації. Як сильно допомагає музика. Зараз стою, слухаю й це метро і Київ стають романтичнішими, ріднішими, святковішими. Хоч десять хвилин тому так не здавалося. Сходами спускається Ілля. Бачу, як махає мені й губами промовляє моє ім’я:

— Орися… Орися…

Усміхаюся. Виймаю навушники. Магія відразу зникає. Мене обвіває прохолодою. А потім все заглушує гуркіт поїзда, який наближається.

Ілля швидко підходить, хапає мене за руку й ми забігаємо до вагона. Стоїмо, притулившись одне до одного. Поїзд рушає. Мене злегка похитує і я спираюся на нього. Знову вмикаю пісню. Один з навушників простягаю йому. Ми разом слухаємо. Я стою так близько, що відчуваю ритм його серця. Воно б'ється гучно і швидко. Він повертає до мене обличчя. Здається, зараз потону в глибині його очей. Торкається пальцями моєї долоні. Від цього дотику мені стає тепло, навіть гаряче. 

Поїзд зупиняється і ми виходимо на Мінській. Поспішаємо до нашої маленької однокімнатної квартири, яку орендуємо в старій дев'ятиповерхівці за п'ять хвилин від торгового центру “Dream Town”. Наввипередки біжимо на шостий поверх. Принципово не користуємося ліфтом. Задихані добігаємо до вхідних дверей. Я дивлюся на його почервоніле обличчя, усміхнені, щасливі очі. Хапаю ротом повітря. Він цілує мене в ніс. Відкриває двері.

Ми завалюємося всередину. Весело сміємося. А далі має бути червоне напівсолодке, запечений пиріг у духовці, вечірня прогулянка набережною та щасливий сон в обіймах одне одного. Все це проноситься за кілька секунд в мене перед очима. 

“Спинися, мить, прекрасна ти!” згадуються слова з “Фауста”. Тут і зараз. Я знайшла своє щасливе місце і час. Знаю, що він також щасливий. Відчуваю.

Від цих думок мене відвертає телефонний дзвінок подруги. 

— Це Уляна, — показую екран Іллі. 

Він киває і йде на кухню, даючи мені можливість поговорити.

— Орисічка, — лунає веселий голос подруги. — А я тобі дзвоню-дзвоню. 

Хочу сказати, що була зайнята і не чула, але Уляну не хвилюють мої виправдання.

— Я завтра неочікувано лечу з батьками до Лондона. Тата несподівано покликав якийсь партнер по бізнесу. Ти ж будеш в Києві? Чи не могла б ти приглянути за будинком? Зайти просто квіти полити. Або краще — переїзди з Іллею на тиждень. Поживете тут. Що скажеш?

Здивовано завмираю. Особливого задуму на Новий рік в нас з Іллею немає, як і грошей, щоб їхати за кордон чи йти кудись святкувати. Але чи захоче він змінювати плани?

Я підіймаю очі й бачу, що Ілля стоїть навпроти мене. Він повернувся з кухні й слухає розмову. Киває. Здається йому сподобалася ця ідея. 

— Гаразд, — погоджуюся. — Ми приїдемо. 

— Ну от і добре. Я зранку завезу ключі. Цьом. 

Кладу слухавку.

— Схоже на те, що наші плани на новорічну відпустку щойно змінилися.

Він усміхається. Здається Ілля більше зрадів цьому ніж я.

Наступного ранку мене розбудив телефонний дзвінок від Уляни.

— Орисю, ти що спиш? Зайчику можеш спуститися, будь ласка, бо ми вже запізнюємося з батьками в аеропорт. Я віддам ключі і їдемо далі.

Махаю рукою своєму хлопцю. Він киває й іде.

— Зараз Ілля спуститься. Щасливого тобі польоту.

Що вона відповідає вже не чую. Слухавка висковзує з моїх рук і я знову занурююся в сон. 

Прокидаюся вже під вечір. Небо починає сіріти. Після року роботи без відпусток і вихідних, нарешті жаданий відпочинок. З коридору лунає якийсь шум. Я встаю з ліжка, одягаю капці, виходжу з кімнати. Ілля складає одяг в дорожню сумку. І окремо пакет з їжею.

— Що ти робиш? — Дивуюся.

— Збираю наші речі. Ми ж переїжджаємо на тиждень до твоєї багатої подружки у Вишгород?

Я киваю. Чогось думала, що сам Новий рік ми проведемо тут разом вдвох в нашій затишній маленькій квартирі, а вже наступного дня чи через день поїдемо. Але Ілля вирішив по-іншому. 

— Ну подумай сама, — каже, дивлячись на мене знизу вгору й щасливо усміхаючись. — Там же басейн, сауна, джакузі, кімнати такі, які в найкращих готелях не зустрінеш. Люди тисячі доларів платять, щоб так провести Новий рік, а ми можемо безкоштовно. То чого втрачати таку нагоду?

Він має рацію, тож я перевдягаюся. Ще майже годину намагаюся викликати таксі, яке довезе нас до маєтку подруги у святковий вечір тридцять першого грудня й нарешті ми виходимо з будинку.

Перед тим як сісти в таксі, я дивлюся на багатоповерхівку. В кожній квартирі горить світло і лише вікна нашої — темні та порожні. Вони як передвісники чогось поганого, від чого моє серце стискається. Ми сідаємо в машину і я озираюся ще раз. Мені здається, що нам не можна залишати нашу квартиру, бо ми сюди більше не повернемося. Я дивлюся на Іллю, щоб сказати про це. Він сидить в навушниках і розглядає котеджне містечко у Вишгороді. На його губах застигла легка усмішка. І я вирішую промовчати. Бо справді, що може статися з нами у Новорічну ніч?