8. Як ми трохи обманули її маму, а ще.... Клятий Рома!

ЯР

Будильник задзвенів тоді, коли я вже прокинувся. Нарешті повністю прийшов у норму.  Наступні декілька днів мені треба було попрацювати, щоб вже в пʼятницю знайомитись з новим «тимчасовим» і відкривати новий місяць ігор.  Нового мав привести Ден, він якраз казав, що біля нього якраз крутився хтось, підходящий під наші критерії. А в суботу мали бути гонки. 

Але спочатку робота...

Я встав з ліжка і позіхнувши, вийшов з кімнати. Підійшов до ванної, смикнув на себе ручку, побачив, що біля раковини стоїть Діна, яка аж підстрибнула від несподіванки. 

— Пробач, — сказав і закрив двері. 

Хм, треба було вдягнути щось... Напевно. Вже ж не з бодуна, але все одно забув, що вона тут. Ну хоча, я ж не абсолютно голий, тож нічого такого. 

Пішов до спальні, натягнув домашні шорти та футболку, і коли вже виходив з кімнати, побачив в передпокої Діну, яка щойно вийшла з ванної. 

— Пробач, у мене сьогодні пари на девʼяту, тож скоро треба виїжджати...

— Так ще тільки сьома, — я насупився. — Нащо так рано?... 

— Виїду опів на восьму, бо ж їхати треба маршруткою і метро, — вона усміхнулась.

— Давай я підкину тебе, — запропонував їй. — Виїдемо десь о восьмій. 

— Правда? — спочатку вона зраділа, а потім, ніби щось згадавши, опустила голову. — Тобто, ні, мені незручно і... 

Раптово  Діну перебивав дзвінок мобільного з її кімнати. 

— Ой, я зовсім забула! — вона подивилась на мене, потім на кімнату, потім знов на мене. — Хоча ні... — і побігла до себе, прикриваючи за собою двері. 

Її поведінка трохи здивувала. Я підійшов до кімнати, прямо під двері. Вони були з дерева, тож Діна точно не мала побачити, що я тут. 

—...Мамо, це незручно! — тихо казала вона. — Навіщо тобі говорити з Яром? Він готується до роботи... У мене правда все добре! Він хороший арендодавець і все!

Я усміхнувся і зробив дещо, чого зовсім не планував. Взявся за ручку дверей і відкрив їх. 

Діна  сиділа на ліжку... Вона подивилась на мене якимось переляканим поглядом. А я підморгнув дівчині і простягнув руку. 

— Діно! Діно! Я тебе не чую! — кричала її мама так, ніби телефон стояв на гучномовці. 

Я присів навпочіпки навпроти дівчини, щоб наші погляди зустрілись, і продовжував простягати руку. 

Вона зітхнула і все ж дала мені телефон, вочевидь подумавши, що це легше, ніж сперечатись з мамою. 

— Вітаю вас, це Ярослав, — привітався я. — Діна казала, ви хочете зі мною поговорити. 

— О, то це ви! — почув я емоційний жіночий голос. — У мене до вас декілька питань! Ви одружені? 

— Ні, — я усміхнувся.

— У вас є дівчина? 

— Ні, — продовжив відповідати я. 

— Можливо, вам хтось подобається? — не здавалась жінка.

А я подивився на дівчину. Вона, здається, злегка почервоніла від маминих питань. Авжеж, вона все чула, бо була доволі близько до мене і, відповідно, телефона. 

— Знов ні, — я ледь стримувався, щоб не засміятись. Мене вперше так допитували. 

— Ви правда бізнесмен? І старий? — додала раптом жінка. 

І я не витримав і все ж засміявся. Буквально на долю секунди, але все ж.

— Так, я дійсно бізнесмен, і дуже старий, десь років на тридцять старший за вашу доньку. Знаєте, у мене навіть син є, — почав видумувати я. 

— Правда? А він молодий? 

— Так, йому майже тридцять, хороший хлопець, — я усміхнувся. 

— Самотній? 

— Так, теж бізнесом займається, — продовжив я. — А ще любить гонки. Молодь зараз дуже ризикова пішла!

— Ой, не кажіть! — раптом погодилась вона. — От моя Діна наприклад! Вона ж ще дитя, а вирішила жити в Києві! Добре, що вона переїхала до вас, а не до свого хлопця! Ви вже пригляньте за нею, будь ласка, вона в мене хороша дівчинка! А він, Рома... Він дуже слизький тип! Якщо можете, прослідкуйте, щоб вона завжди ночувала вдома! А якщо ні — дзвоніть мені. 

— Авжеж, домовились, обовʼязково, — я намагався говорити серйозно, але відчував, що скоро тупо засміюсь і все зіпсую. 

— Добре, дякую вам, Ярославе, тепер я спокійна!

— Приємно було познайомитись.

— Взаємно! Не буду вас більше відволікати! До побачення.

— До побачення, — сказав я і її мама відʼєдналась від дзвінка, після чого я все ж засміявся.

Навіть не памʼятаю, коли мені було так смішно, як зараз. Діна спочатку дивилась розгублено, але потім почала усміхатись. 

— Підемо, я щось приготую, — запропонував я. — Треба поснідати перед робочим днем. 

— Можливо, краще я спробую?... Я не зіпсую омлет, я сто разів його готувала!

— О, я люблю омлет, — я мрійливо усміхнувся. — Але навряд ти вмієш так, як люблю я.