ЯР
Підіслати до мене журналістку, щоб вона тут все рознюхала і знайшла, до чого докопатись?... Так Рома вирішив помститись? Може, він від початку планував програти ту ставку?!
Я стиснув руки в кулаки. Так, вже не один дурень намагався підібратись до мене... Були й підіслані козачки: тимчасові, а ще були дівчата, і не одна. Але ж так хитро їх ще ніколи не підсилали! Така довга партія, подумати тільки... Невже я міг настільки сильно протупити?
Побачив її фігурку, очі і те що понижче, і все?
— Я правда не знаю, — нарешті сказала вона.
Хоча скоріше, пропищала, мов маленька мишка.
Я встав зі стільця, подивився на неї суворо, зверху вниз.
— Якщо зараз же не скажеш правду, я...
Перервав мене дзвінок у двері.
— Якого біса, — прошипів крізь зуби.
— Хто це?... — запитала перелякана мишка.
— Слухай мене уважно і тільки спробуй не зробити те, що сказав, — швидко сказав я, спершись рукою на стіл і нахилившись обличчям до дівчини: наші подихи практично змішувались, так близько ми були. — Зараз я піду відкривати двері, а ти закриєшся в спальні й будеш тихо сидіти там, допоки я не дозволю вийти. Запамʼятала?
— Так, але...
— Тихо! — я поклав долоню на її губи й озирнувся до дверей, що вели в передпокій: у них якраз знов дзвонили. — Просто роби як кажу! — якщо кричати пошепки можливо, то схоже, я робив зараз саме це. — Якщо згодна, кивни, я відпущу.
Вона кивнула і я відпустив руку.
— Швидко! — я кивнув у сторону дверей.
Вона пару разів блимнула своїми красивими величезними очиськами й нарешті побігла з кухні до сходів. Спортивна журналістка блін....
— Йду-йду, — вже голосно сказав я, рухаючись в напрямку дверей.
Підійшов, відкрив їх.
На мій подив за дверима стояв не хтось з вічних дружків, а сам батько. Дуже неочікувано. Я був позашлюбною дитиною, але єдиним хлопцем з його трьох живих дітей, тож батько дав мені своє прізвище і вчив бізнесу. Акції компанії були поділені порівну між всіма.
Насправді він визнав мене далеко не одразу, це було десять років тому, мені тоді було девʼятнадцять...
— Що стоїш, не пропускаєш батька? — він суворо подивився на мене.
— Пробач, — я відійшов в сторону.
Батько ступив до квартири, озирнувся.
— І не вітаєшся ще, що за манери, — він відпустив мені легкий запотиличник, ніби я маленький хлопчик.
— Пробач, — знов повторив я, усміхнувшись і проводячи його на кухню.
— Знов пив? Чи, може, перегони? — він суворо подивився на мене. — Я ж казав тобі, не роби нічого ризикового!
— Я і так ідеально виконую будь-яку твою команду, немов натренована собачка, — я зітхнув. — Гонки не кину, вечірки теж. Я все ще молодий, не хочу весь час тільки й сидіти в офісі. Хоч щось в мене має бути моє.
Зазвичай я не говорив з батьком аж в такій манері, але саме в цей момент був на взводі через те дівчисько. І напевно це додало якоїсь сміливості сказати йому прямо все, що я думаю.
— Ніби ти хоч колись в офісі нормально сидів, вічно шило в одному місці... — він зітхнув, і практично пропустивши мої слова повз вуха, продовжив. — Що за чашки? — він вказав на дві чашки на столі.
— Мені що вже чай пити не можна? — відповів я питанням на питання.
Батько завжди був таким. Все йому треба було знати, в усе сунути носа. Але це почалось тоді, коли я раптом став йому потрібен. Позашлюбний, невизнаний протягом перших девʼятнадцяти років життя.
— І бутерброди, все недоїдене, — додав він. — В тебе хтось зʼявився? — батько почав озиратись по сторонах, ніби якась ефемерна дівчина могла сховатись прямо тут, на кухні.
— Я вже не маленький хлопчик, можу проводити час з ким захочу і коли захочу, хіба ні? — я знов спокійно відповів питанням на питання.
А може мені здалось, що я був спокійним. Може, я просто хотів бути спокійним. Скоріше за все — останнє.
— Головне не повторюй моїх помилок, не дай їй завагітніти, а то будуть самі проблеми... — ось вони, слова-тригери. Він їх знов сказав, таке вже було пару разів, але сьогодні це вивело мене особливо сильно.
— Мати не доставляла тобі проблем, не обманюй, — я дивився на нього з погано прихованою злістю.
— Так, — він кивнув. — На диво. І я вдячний їй за тебе.
— Тільки вона цього ніколи не дізнається, — нагадав йому я.
— Не я винен в її смерті, — нагадав він. — І згадай, саме я зайнявся твоєю освітою, дав тобі майбутнє, роблю спадкоємцем. Саме я влаштував твоє життя, не вона.
— Можливо, — я знизав плечима. — Але якби Стас не загинув, ти б ніколи на це не пішов.
— Ми обидва втратили дорогих нам людей, сину, ми маємо добре розуміти одне одного, — він зітхнув. — І зараз я раджу тобі бути обережніше просто тому, що не хочу втратити ще й тебе.
#547 в Жіночий роман
#1818 в Любовні романи
#874 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 30.08.2022