5. Неочікуваний візит батька і "ціна" за проживання

ЯР

Підіслати до мене журналістку, щоб вона тут все рознюхала і знайшла, до чого докопатись?... Так Рома вирішив помститись? Може, він від початку планував програти ту ставку?!

Я стиснув руки в кулаки. Так, вже не один дурень намагався підібратись до мене... Були й підіслані козачки: тимчасові, а ще були дівчата, і не одна. Але ж так хитро їх ще ніколи не підсилали! Така довга партія, подумати тільки... Невже я міг настільки сильно протупити?

Побачив її фігурку, очі і те що понижче, і все? 

— Я правда не знаю, — нарешті сказала вона.

Хоча скоріше, пропищала, мов маленька мишка.

Я встав зі стільця, подивився на неї суворо, зверху вниз.

— Якщо зараз же не скажеш правду, я...

Перервав мене дзвінок у двері.

— Якого біса, — прошипів крізь зуби.

— Хто це?... — запитала перелякана мишка.

— Слухай мене уважно і тільки спробуй не зробити те, що сказав, — швидко сказав я, спершись рукою на стіл і нахилившись обличчям до дівчини: наші подихи практично змішувались, так близько ми були. — Зараз я піду відкривати двері, а ти закриєшся в спальні й будеш тихо сидіти там, допоки я не дозволю вийти. Запамʼятала?

— Так, але...

— Тихо! — я поклав долоню на її губи й озирнувся до дверей, що вели в передпокій: у них якраз знов дзвонили. — Просто роби як кажу! — якщо кричати пошепки можливо, то схоже, я робив зараз саме це. — Якщо згодна, кивни, я відпущу.

Вона кивнула і я відпустив руку.

— Швидко! — я кивнув у сторону дверей.

Вона пару разів блимнула своїми красивими величезними очиськами й нарешті побігла з кухні до сходів. Спортивна журналістка блін....

— Йду-йду, — вже голосно сказав я, рухаючись в напрямку дверей.

Підійшов, відкрив їх.

На мій подив за дверима стояв не хтось з вічних дружків, а сам батько. Дуже неочікувано. Я був позашлюбною дитиною, але єдиним хлопцем з його трьох живих дітей, тож батько дав мені своє прізвище і вчив бізнесу. Акції компанії були поділені порівну між всіма.

Насправді він визнав мене далеко не одразу, це було десять років тому, мені тоді було девʼятнадцять...

— Що стоїш, не пропускаєш батька? — він суворо подивився на мене.

— Пробач, — я відійшов в сторону.

Батько ступив до квартири, озирнувся.

— І не вітаєшся ще, що за манери, — він відпустив мені легкий запотиличник, ніби я маленький хлопчик.

— Пробач, — знов повторив я, усміхнувшись і проводячи його на кухню.

— Знов пив? Чи, може, перегони? — він суворо подивився на мене. — Я ж казав тобі, не роби нічого ризикового!

— Я і так ідеально виконую будь-яку твою команду, немов натренована собачка, — я зітхнув. — Гонки не кину, вечірки теж. Я все ще молодий, не хочу весь час тільки й сидіти в офісі. Хоч щось в мене має бути моє.

Зазвичай я не говорив з батьком аж в такій манері, але саме в цей момент був на взводі через те дівчисько. І напевно це додало якоїсь сміливості сказати йому прямо все, що я думаю.

— Ніби ти хоч колись в офісі нормально сидів, вічно шило в одному місці... — він зітхнув, і практично пропустивши мої слова повз вуха, продовжив. — Що за чашки? — він вказав на дві чашки на столі.

— Мені що вже чай пити не можна? — відповів я питанням на питання.

Батько завжди був таким. Все йому треба було знати, в усе сунути носа. Але це почалось тоді, коли я раптом став йому потрібен. Позашлюбний, невизнаний протягом перших девʼятнадцяти років життя.

— І бутерброди, все недоїдене, — додав він. — В тебе хтось зʼявився? — батько почав озиратись по сторонах, ніби якась ефемерна дівчина могла сховатись прямо тут, на кухні.

— Я вже не маленький хлопчик, можу проводити час з ким захочу і коли захочу, хіба ні? — я знов спокійно відповів питанням на питання.

А може мені здалось, що я був спокійним. Може, я просто хотів бути спокійним. Скоріше за все — останнє.

— Головне не повторюй моїх помилок, не дай їй завагітніти, а то будуть самі проблеми... — ось вони, слова-тригери. Він їх знов сказав, таке вже було пару разів, але сьогодні це вивело мене особливо сильно.

— Мати не доставляла тобі проблем, не обманюй, — я дивився на нього з погано прихованою злістю.

— Так, — він кивнув. — На диво. І я вдячний їй за тебе.

— Тільки вона цього ніколи не дізнається, — нагадав йому я.

— Не я винен в її смерті, — нагадав він. — І згадай, саме я зайнявся твоєю освітою, дав тобі майбутнє, роблю спадкоємцем. Саме я влаштував твоє життя, не вона.

— Можливо, — я знизав плечима. — Але якби Стас не загинув, ти б ніколи на це не пішов.

— Ми обидва втратили дорогих нам людей, сину, ми маємо добре розуміти одне одного, — він зітхнув. — І зараз я раджу тобі бути обережніше просто тому, що не хочу втратити ще й тебе.