ЯР
Ми стали перед кімнатою для гостей. Голова боліла так, ніби вчора мене приклали нею об стінку як мінімум.
— Дякую, — весело сказало дівчисько і потягнуло свої речі в кімнату.
Розфокусованим поглядом спостерігав за нею, ніби в якомусь сюрреалістичному сні. Якого біса я їй одразу не вказав на її місце? Якщо хтось дізнається, то весь мій імідж піде по... Кхм, коту під хвіст піде, от.
Я вже хотів розвернутись і піти доспати (і можливо прокинутись і дізнатись, що все це мені просто прибачилось), як дівчисько звернулось до мене, ніби читаючи мої думки.
— У мене ще посуду нема, а зараз треба в університет, а так як ви сказали прийти так рано, а я жахлива соня, то я не встигла нічого поїсти і...
— Що? — я перебив цей безперервний по...потік слів. — Ти можеш казати не по сто слів за хвилину? — сказав, а потім додав трохи мʼякше. — Голова болить.
— О, то може ви теж чай будете?
— Можна, — погодився я.
— Тоді піду прямо зараз! — аж надто енергійно сказала дівчина і проскочила повз мене до сходів.
Ракета прямо, гонщиця, хах... Тільки, схоже, така заблудиться перш ніж фінішує... Хммм... . Цікаво, а вона вже, чи ще ні?...
— Ей, стій, — я схопив її за запʼясток. — Ти ж на кухню хотіла, вона не на першому, я ж казав.
— Правда? — вона почала плескати віями, як якась лялька барбі. Великі сірі очі дивилися так невинно...
Та вона ж ще зовсім мала, скільки їй?... Якщо студентка і живе окремо, то принаймні повнолітня... Має бути.
— То... Куди мені йти? — вона подивилась спочатку мені в очі, а потім на свою руку, яку я тримав.
— Підемо, проведу, — я кивнув головою вглиб коридору другого поверху і все ж відпустив чужий зап'ясток.
Дівчина усміхнулась і після цього я повів її коридором до кухні. Потихеньку мене почало відпускати, навіть без таблетки. І з кожною хвилиною я розумів, що встрягаю у все це ще більше. Може, просто відпустити її, сказати пацанам, що вона страшна, чи ще щось?
Коли дійшли до кухні і я відчинив туди двері, вона дивилась на все з широко розплющеними очима.
— Ого, оце у вас кухня... — здивовано промовила вона.
— Чайник на стільниці, заварник і банка з чаєм там же, — сказав я і сів за стіл, підперши підборіддя рукою і трохи нахиливши голову вбік.
— Дякую! — енергійно сказала вона, увімкнувши чайник. Потім відкрила банку з чаєм і почала озиратись...
— Ложки в ящику нижче, — я зітхнув. Очі злипались, здавалось, я прямо тут і засну, але я вперто спостерігав за дівчиною.
— Дякую! — знов повторила вона, відкривши правильний ящик і взявши ложку, а потім відкрила мій шу пуер за десятку тисяч гривень, і, не розгубившись, схопила величезний пресований шмат та кинула його в заварник.
— Стояти! — вигукнув я, скочивши з місця. Сон як рукою зняло.
А вона так злякалась, що мало не підстрибнула на місці. І ложку вронила.
— Пробач, просто цей чай... — я підійшов до неї, підняв ложку, кинув у мийку, дістав нову і забрав нею увесь чай із заварника. — Це не простий чай, його треба заварювати правильно.
— Не простий? — перепитала вона.
— Так, — я кивнув і взяв чайник з кипʼятком, залив його у вже порожній ізіпот, спеціальний чайник, що працює за технологією протоки, вилив воду. — Це був перший етап, треба нагріти заварник, — потім я взяв чай і насипав половину від того, що сипала вона, і знов залив все кипʼятком, одразу ж діставаючи чашки з ящиків над стільницею. І одразу ж заливаючи чай в них. — Перша промивка — десять-двадцять секунд, наступні — одна-дві хвилини.
— Ви його по декілька разів пʼєте? — здивовано спитала вона.
— На другий раз він ще смачніший. Його можна до пʼятнадцяти разів заварювати...
— Цікаве у вас хобі, — вона усміхнулась. — Чай, хто б міг подумати!
— То ти ще моїх хобі не знаєш, — я швидко дістав спеціальні скляні чашки і почав розливати по ним пуер. — Є як мінімум декілька набагато цікавіших.
— Які наприклад? — щиро поцікавилась дівчина.
— Менше знаєш — краще спиш, — я потер скроні, а потім хотів взяти чашку, але дівча схопило її переді мною.
І, не очікуючи, що вона дуже гаряча, одразу ж вронило її...
Фейспалм, господи, дай мені сил.
— Пробачте... Я вам нові куплю! Я на ринку бачила такі скляні скляночки... Хоча, може вам краще б завести чашки з ручками, було б зручніше і не так гаряче.... — а потім вона взяла свій великий палець і несподівано засунула його до рота.
Я мало не поперхнувся. Губи, такі яскраві навіть не нафарбовані... Повні, блискучі від слини, бо ж щойно вона... Чорт, кляте дівча. Дещо гарячіше за чай.
— Скільки тобі років? — сковтнув слину. Погляд сфокусувався в районі клятого пальця.
— Вісімнадцять, — сказала, нарешті випустивши пальця з рота.
#547 в Жіночий роман
#1818 в Любовні романи
#874 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 30.08.2022