3. Діно, ти що, житимеш в одній квартирі з самотнім чоловіком? 

ЯР

Ми стали перед кімнатою для гостей. Голова боліла так, ніби вчора мене приклали нею об стінку як мінімум. 

— Дякую, — весело сказало дівчисько і потягнуло свої речі в кімнату. 

Розфокусованим поглядом спостерігав за нею, ніби в якомусь сюрреалістичному сні. Якого біса я їй одразу не вказав на її місце? Якщо хтось дізнається, то весь мій імідж піде по... Кхм, коту під хвіст піде, от. 

Я вже хотів розвернутись і піти доспати (і можливо прокинутись і дізнатись, що все це мені просто прибачилось), як дівчисько звернулось до мене, ніби читаючи мої думки.

— У мене ще посуду нема, а зараз треба в університет, а так як ви сказали прийти так рано, а я жахлива соня, то я не встигла нічого поїсти і...

— Що? — я перебив цей безперервний по...потік слів. — Ти можеш казати не по сто слів за хвилину? — сказав, а потім додав трохи мʼякше. — Голова болить. 

— О, то може ви теж чай будете?

— Можна, — погодився я.

— Тоді піду прямо зараз! — аж надто енергійно сказала дівчина і проскочила повз мене до сходів.

Ракета прямо, гонщиця, хах... Тільки, схоже, така заблудиться перш ніж фінішує... Хммм... . Цікаво, а вона вже, чи ще ні?...

— Ей, стій, — я схопив її за запʼясток. — Ти ж на кухню хотіла, вона не на першому, я ж казав. 

— Правда? — вона почала плескати віями, як якась лялька барбі. Великі сірі очі дивилися так невинно...

Та вона ж ще зовсім мала, скільки їй?... Якщо студентка і живе окремо, то принаймні повнолітня... Має бути. 

— То... Куди мені йти? — вона подивилась спочатку мені в очі, а потім на свою руку, яку я тримав.

— Підемо, проведу, — я кивнув головою вглиб коридору другого поверху і все ж відпустив чужий зап'ясток.

Дівчина усміхнулась і після цього я повів її коридором до кухні. Потихеньку мене почало відпускати, навіть без таблетки. І з кожною хвилиною я розумів, що встрягаю у все це ще більше. Може, просто відпустити її, сказати пацанам, що вона страшна, чи ще щось?

Коли дійшли до кухні і я відчинив туди двері, вона дивилась на все з широко розплющеними очима. 

— Ого, оце у вас кухня... — здивовано промовила вона. 

— Чайник на стільниці, заварник і банка з чаєм там же, — сказав я і сів за стіл, підперши підборіддя рукою і трохи нахиливши голову вбік. 

— Дякую! — енергійно сказала вона, увімкнувши чайник. Потім відкрила банку з чаєм і почала озиратись...

— Ложки в ящику нижче, — я зітхнув. Очі злипались, здавалось, я прямо тут і засну, але я вперто спостерігав за дівчиною. 

— Дякую! — знов повторила вона, відкривши правильний ящик і взявши ложку, а потім відкрила мій шу пуер за десятку тисяч гривень, і, не розгубившись, схопила величезний пресований шмат та кинула його в заварник.

— Стояти! — вигукнув я, скочивши з місця. Сон як рукою зняло. 

А вона так злякалась, що мало не підстрибнула на місці. І ложку вронила. 

— Пробач, просто цей чай... — я підійшов до неї, підняв ложку, кинув у мийку, дістав нову і забрав нею увесь чай із заварника. — Це не простий чай, його треба заварювати правильно. 

— Не простий? — перепитала вона.

— Так, — я кивнув і взяв чайник з кипʼятком, залив його у вже порожній ізіпот, спеціальний чайник, що працює за технологією протоки, вилив воду. — Це був перший етап, треба нагріти заварник, — потім я взяв чай і насипав половину від того, що сипала вона, і знов залив все кипʼятком, одразу ж діставаючи чашки з ящиків над стільницею. І одразу ж заливаючи чай в них. — Перша промивка — десять-двадцять секунд, наступні — одна-дві хвилини. 

— Ви його по декілька разів пʼєте? — здивовано спитала вона. 

— На другий раз він ще смачніший. Його можна до пʼятнадцяти разів заварювати...

— Цікаве у вас хобі, — вона усміхнулась. — Чай, хто б міг подумати!

— То ти ще моїх хобі не знаєш, — я швидко дістав спеціальні скляні чашки і почав розливати по ним пуер. — Є як мінімум декілька набагато цікавіших. 

— Які наприклад? — щиро поцікавилась дівчина. 

— Менше знаєш — краще спиш, — я потер скроні, а потім хотів взяти чашку, але дівча схопило її переді мною.

І, не очікуючи, що вона дуже гаряча, одразу ж вронило її...

Фейспалм, господи, дай мені сил. 

— Пробачте... Я вам нові куплю! Я на ринку бачила такі скляні скляночки... Хоча, може вам краще б завести чашки з ручками, було б зручніше і не так гаряче.... — а потім вона взяла свій великий палець і несподівано засунула його до рота. 

Я мало не поперхнувся. Губи, такі яскраві навіть не нафарбовані... Повні, блискучі від слини, бо ж щойно вона... Чорт, кляте дівча. Дещо гарячіше за чай. 

— Скільки тобі років? — сковтнув слину. Погляд сфокусувався в районі клятого пальця. 

— Вісімнадцять, — сказала, нарешті випустивши пальця з рота.