2. Діна. Знайомство.

Автобус плавно заїхав на територію Центрального вокзалу і зупинився на платформі. Я визирнула у вікно і помітила неподалік знайому постать. Рома стояв, заклавши руки в кишені, і дивився кудись вбік, немов йому не було ніякого діла до мене і моєї сумки, яку водій, сердито щось бурмочучи собі під носа, саме діставав з багажника.

О, Рома не з таких джентльменів, які кидаються прожогом виривати з рук дівчини найменшу ношу. Я звикла до того, і не чекала нічого іншого. Прийшов зранку мене зустрічати — це вже подвиг для нього. А потім ще й розщедрився на таксі, аби ми з комфортом доїхали до мого будинку. Грошей йому не бракувало, батьки займали високі посади у якомусь міністерстві. Не дивно, що сина прилаштували на факультет міжнародних відносин. 

Скажете, як я відхопила такого "вигідного" хлопця? Сама не знаю, мабуть, випадково. 

Ми познайомилися на вечірці, яку організувала староста моєї групи Оксана. Вона була киянкою і мала старшого брата, а Рома вчився з її братом в одній групі. Так ми з ним і опинилися в одній компанії. То було ще на початку мого студентського життя, коли я намагалася налаштувати дружні стосунки з однокурсниками. Потім благополучно "забила" на це і перестала ходити на їхні вечірки. Бо нічого цікавого для мене в них не було: студенти збиралися в когось удома, пили, їли, танцювали, пліткували, потім закохані парочки зачинялися у ванній, а решта гостей стукали в двері і обурювалися, що немає де помити руки… Хтось розповідав непристойні анекдоти, хтось тихо напивався і засинав у спальні господарів, хтось починав сваритися, а то й битися. На мене зазвичай уваги не звертали, я тихо сиділа в кутку і нудьгувала.

Доки не з'явився Рома. З його приходом усе моє життя раптом осяялося яскравим світлом і набуло нового сенсу. 

Якби мене спитали, що в ньому настільки  привабило мене, то я не одразу знайшлася б, що відповісти. Він не був якимось писаним красенем, цілком звичайної зовнішності. Але вмів красиво говорити. Мабуть, цим і причарував мене.

Варто було у компанії підняти першу-ліпшу тему, то Рома одразу ж висловлював свою авторитетну думку і розбивав у пух і прах слабкі спроби опонентів заперечити йому. Здавалося, він був експертом щодо всіх питань, які тільки могли виникнути у пересічної людини. До того ж, будь-яку нісенітницю міг промовляти з настільки впевненим виглядом, що той, хто з ним дискутував, мимоволі починав сумніватися у власній компетенції. 

Я сама була свідком того, як Рома переконував одну дівчину, що ластівки на зиму не відлітають у вирій, і так задавив її аргументами, що вона в кінці кінців з усім погодилася.

— А як же пісня "Щедрик, Щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка?" — несподівано для самої себе втрутилася я в розмову.

Рома повернув голову і уважно поглянув на мене, ніби вперше побачив.

— То давня щедрівка, — авторитетно заявив він. — Колись ці птахи дійсно відлітати в теплі краї, а зараз ні. Бо у зв'язку з парниковим ефектом відбулися зміни клімату…

І завів довжелезний монолог на екологічну тематику. Я слухала, немов загіпнотизована. Очей з нього не зводила. А слова все лилися з його уст, немов потужна річка, що ніде на своєму шляху не зустрічає спротиву. 

— Ну, ти або зрозуміла, або ні, — врешті він згадав про моє існування. — До речі, як тебе звати? 

— Діна, — я затамувала подих, схвильована через те, що хлопець моєї мрії звернув на мене увагу. 

— Мені більше подобається Діана, — сказав Рома. — Діна — це якесь собаче ім'я. Я тебе зватиму Діаною.

"Та будь ласка,"— я була згодна зватися хоч Горпиною, аби він довше поговорив зі мною.  Спіймавши його погляд, тільки кивнула. 

Того вечора Рома підвіз мене додому на своїй машині. Потім запросив у кіно. Ми ходили і на концерти, і на виставки. Але наші стосунки обмежувалися поцілунками під під'їздом. Він не запрошував мене додому і сам не напрошувався до мене в гості.

Думаю, йому лестило те, з яким обожнюванням я ловила кожне його слово. Мабуть, якби він захотів, то я швидко опинилася б у його ліжку, але Рома з цим зволікав. Не знаю, чому. Цілком можливо, що йому подобався інший тип дівчат, або ж він не любив тих, хто, за висловом з відомої пісні, "здається без бою". 

А я була занадто недосвідчена і закохана в нього, аби хоча б прикинутися неприступною і поморочити йому голову. Зрештою, Рома почав ставитися до мене як до молодшої сестри чи подруги дитинства, і це мене трохи засмучувало, таке зверхнє і трохи поблажливе "мала" з його вуст, і оце "та, ти все одно не зрозумієш" при будь-якій серйозній темі розмови. 

Мені хотілося зовсім іншого ставлення до себе, але як я могла його змусити сприймати мене всерйоз? Ніяк.

Ми сіли в таксі ( як пояснив Рома, його автівка була в ремонті), і тут задзвонив мій телефон. 

Поглянувши на екран, я побачила, що мені телефонує господиня квартири, яку я винаймала. Відразу виникло недобре передчуття. Подумала, що мабуть Надія Григорівна ( так її звали) вирішила ще більше підняти орендну плату. 

— Що там сталося? — мабуть, Рома побачив моє розгублене обличчя, коли я натисла на "відбій".

— Мене виселяють з квартири, — сказала я, мало не плачучи.  — Господиня знайшла на неї покупця, і вимагає, щоб я з'їхала до кінця тижня. 

— Ну то купи газету оголошень і пошукай щось інше, теж мені проблема, — Рома збадьорився, і тут же в машині прочитав мені лекцію, як правильно шукати квартиру. Я тільки мовчки кивала, не встигаючи вставити навіть слова у його монолог…