1. За день до зустрічі

ДІНА. ЗА ДЕНЬ ДО ЗУСТРІЧІ

Цей тиждень почався препогано. Знаєте, як ото буває, коли прокидаєшся зранку і розумієш, що сьогодні краще з дому зовсім не виходити, бо все одно що б ти не робила — вийде суцільна дурня. Але, коли ти студентка і навчаєшся в іншому місті, то залишитися вдома і пересидіти "чорну смугу" — нереально. Батьки не дадуть, бо вони надто стурбовані тим, щоб люба донечка старанно вчилася, здавала на відмінно сесії й отримувала стипендію.

— Мамо, а може не треба? — я сиділа за столом і розміщувала цукор у світло-коричневій бурді під назвою "розчинний цикорій". Моя матуся була прихильницею здорового способу життя, тож кави в домі не тримала. На квартирі в мене була баночка рятівної арабіки, яка виручала у такі похмурі та холодні понеділки, як сьогодні. Але до тієї баночки ще треба було дістатися, трясучись три години в переповненій такими ж нещасними студентами маршрутці.

— Як це не треба? — мама дивилася на мене широко розплющеними очима. На її обличчі застиг такий здивований вираз, ніби я заявила їй, що переїжджаю жити до Австралії. — Діно, ти жартуєш? Тобі цілий тиждень треба щось їсти!

— У Києві є супермаркети! Я можу купити продукти там, а не тарабанити в маршрутці, а потім у метро непідйомну "кравчучку" з твоєю консервацією…
Я побачила, як тонкі мамині ніздрі обурено роздулися, а губи підтиснулися в ледве помітну ниточку на блідому обличчі.

— То оце така подяка… — ледве чутно видихнула вона. — Така вдячність від дитини на старості літ…

— Ма, тобі всього сорок два, — зауважила я, одним духом перехиляючи приторний напій.

— Це ніякої ролі не грає! Навпаки, я ще молода жінка, могла б піти у цей час на фітнес, чи курси якісь… Наприклад, ландшафтного дизайну! А натомість я усе літо крутила ці банки з салатами й варила варення, щоб тобі було що їсти у Києві! І не перебивай мене! Я знаю, як ти там сама куховариш… Мівіну запарюєш і хот-догом закушуєш! То хоч перші дні поїси домашнього!

— Мам, я до п'ятниці не встигну з усім цим справитися і половину продуктів тобі назад привезу!
Мама заправила за вуха пасма кучерявого темного волосся.

— Не говори дурниць! Я ще не настільки стара, щоб не пам'ятати свої студентські роки… Ми з дівчатами дуже швидко з'їдали те, що привозили з дому. А потім сиділи на одній картоплі…

— Мам, так ти в гуртожитку жила. А я одна на квартирі, я не їм так багато!

— І добре, що не в гуртожитку, — така розмова відбувалася між нами далеко не вперше, і я безпомилково здогадалася, що прозвучить далі. — Бо на квартирі тобі ніхто не заважає вчитися. А в гуртожитку постійно як не п'янка, то гулянка. Чи музику хтось увімкне, аж стіни трясуться. Яке вже тоді навчання? Гроші на вітер. Ні, ми краще відірвемо від родинного бюджету якусь суму, але квартиру тобі оплатимо, щоб ти жила спокійно і комфортно. Це наш з татом обов'язок, і ти маєш бути нам вдячна за це…

Я закотила очі під лоба і, вдавши, що забула у своїй кімнаті якусь річ, швидко ретирувалася з кухні. Таки краще тягнути важку сумку, ніж змусити маму змінити свої переконання.

ʼ***

Мої батьки були, як з гордістю говорила мама, "люди інтелігентні". Хоча насправді обоє народилися і виросли у простих сільських родинах, але мої бабусі й дідусі з усіх сил старалися, щоб їхні діти отримали вищу освіту та вибилися "в люди", тобто стали міськими жителями.

Їхня мрія здійснилася наполовину, тому що хоч тато й мама більше не жили в селі, але й у великому місті не змогли зачепитися. Тому проживали у маленькому райцентрі — затишному містечку на березі Дніпра. Як на мене, життя у невеличкому місті має багато переваг, але батьки мої так не вважали. Тепер уже вони робили все для того, аби донька вивчилася і зробила кар'єру у столиці.

Я вступила на факультет журналістики не просто так. У нашій родині існував прямо таки культ друкованого слова. Тато працював заступником редактора місцевої газети "Вісник Наддніпрянщини". А мама була бібліотекарем. Обоє понад усе любили книги, театр, класичну музику.

Я ж невідомо в кого вдалася, бо на мене те все наганяло нудьгу. І навчалася на журфаці з єдиною метою: я уявляла себе крутою телеведучою. Щоб мене всі знали в обличчя й обговорювали мої передачі. Щоб впізнавали на вулицях, просили автографи, і запрошували на різноманітні світські вечірки. Я хотіла, щоб усі захоплювалися моїм розумом, дотепністю і красою.

Ось такі були в мене мрії. Але, звичайно, в мене вистачало клепки не ділитися цими фантазіями з батьками, бо вони б мене почали шпетити й доводити, що все це дурниці, і я маю працювати в газеті, як і мій батько.

Про все це я думала, поки тато на старому "Москвичі" відвозив мене на автостанцію, вручав заздалегідь узятий квиток і напучував, щоб як тільки я доберуся до Києва, одразу б віддзвонилася.

— Добре, добре, — неуважно сказала я і хутко заскочила до салону маршрутки. Роззирнулася навколо, знайшла своє місце — на щастя, воно було біля вікна.

Тепер на мене очікували три години їзди у задушливій колимазі, повній таких самих сонних і невдоволених життям студентів. Добре тим, у кого багаті батьки, які купували своїм діткам власні автівки, і ці щасливчики з'являлися в універі лише коли потрібно було здавати сесію. А решту часу вели розгульне і веселе життя, ні в чому собі не відмовляючи. Але, на жаль, я народилася не в той час і не в тому місці. І не в тій сім'ї, щоб їздити на власній іномарці.