— Двадцять одне, — задоволено сказав я, розкривши карти.
— Яр, це нечесно, не можна так з "тимчасовими", — Ден казав ніби зі співчуттям, але водночас широко усміхався. Він, як і я, любив перемагати. Тим паче в цій грі, де ставкою опонентів ніколи не були гроші.
Тимчасовий шоковано дивився на моє двадцять одне і то розкривав рота, то закривав. Ніби рибу викинуло на берег і вона все ще намагається дихати, але всім прекрасно зрозуміло, що ці вдихи смертельні.
Щодо тимчасового — так наше тріо називало непостійного учасника нашого клубу. Людину, якій ми обіцяли виконання будь-якого її матеріального бажання, якщо за чотири гри місяця вона хоч один раз виграє.
Але цей хлопець сьогодні грав свою пʼяту гру... І я погодився, пішов проти своїх правил, бо він поставив на терези дещо, що просто не дало моєму азартному «я» сказати ні.
— Дайте мені ще один шанс... — прошепотів він, подивившись на мене. — Вона... Вона не пробачить, вона невинна...
Насправді я й сам не знав, що робити з цією ставкою. Грати на людину, авжеж, було цікаво, але що я буду з нею робити? І без того не можу розслабитись, постійне налагодження контактів вже в печінках... А тут зайві очі вдома двадцять чотири години й сім днів на тиждень...
Але й розчарувати батька та «друзів» не можу. Батько ж точно дізнається, він завжди все дізнається. Крім того, тільки гра та перегони додають цьому нудному життю хоч якихось фарб. Облажаюсь з грою — втрачу одну з двох розваг.
— Треба було думати до того, як робити ставку, — я посміхнувся своєю фірмовою посмішкою, зверхньо і переможно. Нехай всі знають, хто тут бос і все вирішує. Не тільки цей ідіот, який щойно програв свою дівчину. — Щоб завтра ж вже о восьмій ранку вона сама прийшла сюди, інакше... — я знов посміхнувся.
— Яр, якщо він сам не піде, його спровадить охорона, — перебив мене Сем. — Він знає, що ми зруйнуємо його життя від А до Я, якщо він не виконає умови договору, — Сем подивився на програвшого, той весь аж трясся від страху... Жалюгідне видовище. — Підемо на балкон? Ден вже пішов.
Я озирнувся і тільки зараз побачив, що Ден дійсно зник з мого ігрового майданчика, першого поверху, який буквально був облаштований під стиль казино. Так само зник і наш крупʼє. Тільки останньому я ще й доплачував за його «невидимість», мене взагалі зазвичай напружували зайві люди, окрім наших тимчасових авжеж. А, ну й окрім німф. Але з останніми я звик мати справу в готелях, а не вдома.
— Так, пішли, — я кивнув і пішов за Семом на лоджію, звідки відкривався прекрасний вид на місто.
Вдячний тільки собі за цей двоповерховий лофт на двадцять третьому та двадцять четвертому поверхах. І нехай братва думає, що це татків подарунок, насправді й це, і останню машину я купив собі сам, з призових з мого другого хобі.
Ден, побачивши нас, кивнув.
Я дістав пачку, витягнув своє приватне заспокійливе, взяв до рота. Потім підніс запальничку, чиркнув.
Дим розходився легенями, а я вже думав про новий ге... Кхммм... Нову проблему.
— То що, в тебе тепер буде приватна німфа? — Ден пограв бровами, коли я став біля них з Семом і видихнув дим кудись вниз, у нічне сонне місто.
— Схоже на те, — без особливого ентузіазму сказав я.
— Вічно ти такий серйозний. Давай, збодрись, — Сем хлопнув мене по плечу. — Приватна німфа — це ж круто, хіба ні? Я теж таке хочу... Чур в наступному колі з тимчасовим я теж замовлю собі німфу!
— Дістань мобільний і замов хоч зараз, — я знизав плечима, зробивши чергову затяжку.
На вулиці починався дощ. Треба було спровадити цих двох і спуститись до гаража. Найжахливіше що Ден жив у сусідньому підʼїзді практично в такій самій дворівневій квартирі-лофті, як і я.
— У мене є Аня, — нарешті відповів Сем.
— Тобто, ти визнаєш, що вона ще та ш... — вставив свої пʼять копійок Ден.
— Ей, давай без виразів, — Сем перебив його.
— Просто прості стосунки дуже нудні, — сказав я вголос те, що думав.
— Та тобі все нудне...
— Оце сто відсотків, — погодився Ден.
Зробивши останній глибокий вдих диму, сказав:
— Так, напевно вже час закінчувати й по домівках.
— Що за непристойні пропозиції... Та і я ще навіть німфу не викликав, — Сем подивився на мене і спочатку насупився, а потім засміявся. — Оʼкей, бачу, що ти не в гуморі, Яр...
— Та ні, він просто хоче виспатись перед приходом дівчиська... — підливав олії у вогонь Ден.
— Щоб вона як тільки побачила його, впала йому в обійми? — перепитав його Сем.
— Думаю, щоб впала в ноги, — філософськи відповів той...
— А, стала на коліна й... — Сем усміхнувся.
— Валіть звідси!... — перебив я їхню бесіду.
— Добре-добре, вже валимо! — Ден підняв руки у знаку «здаюсь», Сем повторив за ним, прямо як якась шавка.
І на цих словах ці два моїх кхмм... Напевно, друга, нарешті пішли.
Я почекав пару хвилин на балконі, а потім все ж повернувся до лофту. Бажання проїхатись на швидкості двісті двадцять нікуди не зникло, але очі почали злипатись. Краще, напевно, дійсно поспати...
#547 в Жіночий роман
#1818 в Любовні романи
#874 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 30.08.2022