***

Він бачив її у вікні.

«Вітер з півночі завжди приносить відчуття спокути за тепло, яке ми отримуємо від жінок.»

Саме ця думка ожеледицею пройшлася по моїй шкірі, коли я дивився на скелястий обрій.

Я чекав делегацію. Внизу стояла моя варта. Перші промені світанку загралися в золотавих шоломах. Спалахнули полум’ям вістря золотих пік.

«Вид частоколу останніх віяв жахом. І це заспокоювало.

Раз мені страшно, то й нашим гостям це має вселити жах, покору та впевненість, що жартувати не варто.

Погана прикмета — обертатися.

Але зараз вона там сама. Така ж ніжна, така ж тепла та кохана.

Має на мене дивитися у вікно.

Бачити мою велич.

Ця вистава — і для неї також.

Так дивиться чи ні?

Навіщо я заздалегідь наказав усіх вишикувати на мості?

Навіщо я сам одягнув свої найкращі золоті обладунки, які так пасували моїм золотим кучерям та блакитним очам?»

Я крутнувся, але це потрібно було робити разом з конем. Обладунки добре захищали шию, але сильно обмежували рухливість.

Тому я порушив стрій, розштовхав крупом гвардійців і розвернувся до башти родинного замку.

І саме в цей момент почувся шурхіт, наче багато металевих лусок пропускають крізь себе повітря.

Я почав розвертатися назад.

Тоді з-під сонця до вишикуваних на мосту в бойовому порядку військ потягнулася трубою вогненна струмінь.

Я бачив, як зайнялися перші ряди, яким діватися просто не було куди. І вони просто тримали стрій.

Вигартовані в боях, найкращі мої гвардійці спалахнули, як сірники.

Разом із хвилею жару нахлинула хвиля жахливого останнього реву сотень застряглих на мосту свіжоспалених чоловічих надій на швидку перемогу.

Потужність наступного стовпа полум’я, яке я відчув ще до кінця не розвернувшись, була така, що я опинився під своїм конем.

Моя ліва сторона палала, а права нога була надійно притиснута до бруківки вагою коня в золотих обладунках.

Одна лише думка швидко спалахнула в шквалі болю:

«Вона дивилась із вікна!!!»

Зайнялася й права сторона — розплавлене золото проживало собі дорогу крізь мою королівську плоть, плоть мого коня.

Наша плоть горіла разом.

«Я попаду в Валгаллу разом зі своїм конем!!!

Дякую тобі, Одін!»

Більше думок не залишилось.

Тільки біль, попіл та розплавлений метал.

***

Над згарищем піднімався чималий, але короткочасний стовп диму від спаленого м’яса.

Дракон зробив ще одне коло, завиваючи у протуберанці димові смерчі, і граціозно спікірував до башти, куди хвилину тому полетів останній погляд королевича.

Дракон обхопив пазурями вежу, утримав рівновагу та прихилив свою шию до підвіконня єдиного вікна.

Вершник залишив стремена, швидко перебрався до голови дракона і звідти вступив на королівське підвіконня.

Де його чекала Вона.

З завитими локонами золотавого волосся, у прозорій вишитій золотом сукні, яка підкреслювала її жіночі принади й слугувала рамою до картини впевненості, жертовності й здоров’я.

Чорноокий вершник лише на мить завмер. Потім, ведений хіттю та ерекцією, яка завжди виникає після спалення цілої армії, схопив свій приз на руки й ступив до кімнати, де ще теплим було ліжко від минулого, яке тільки-но згоріло.

— Ти знаєш, хто я?

— Ти останній із роду.

— Королівська династія має продовжуватися — і ти понесеш у собі моє сім’я і народиш мені спадкоємців.

— Чому я?

— Тому що ти єдина зараз підходиш по крові.

Більше він не сказав ні слова. Зірвав одяг із неї. Навіть не потурбувавшись вилізуванням її піхви — просто встромив свого прутня, ще під враженням від золотавого кривавого згарища або через заздалегідь випите зілля з товченого кігтя дракона.

Вона не виривалась, а прийняла його грубість і свою долю.

Через вісім місяців народилася двійня — два хлопці.

Чорноокий та блакитноокий.

Роман Демидов