Вночі Наєм не спав. Він сидів біля вікна, дивився на темряву і слухав. Світ більше не був тихим. Тепер у ньому було щось інше. Ледь чутне. Як шум під шкірою.
“Вузол активний…”
“Фрагменти з’єднуються…”
— Замовкни… — прошепотів він.
Але голос не зникав. Раптом щось спалахнуло. Не світлом — відчуттям. Наєм піднявся різко.
Його потягнуло. Знову.
— Ні… — він похитав головою. — Я не піду…
“Йди.”
Цього разу голос був іншим. Чітким. Зовнішнім.
Яр був темніший, ніж зазвичай. Ні місяця. Ні зір.
І посеред нього — світло. Слабке. Біле. Пульсуюче.
Раян стояв біля активованого фрагмента.
Його руки були на пристрої. Очі — заплющені.
— Ти прийшов, — сказав він, не відкриваючи очей.
— Ти… покликав мене? — тихо спитав Наєм.
— Я нікого не кликав.
І це звучало правдиво. Раян раптом різко вдихнув.
Його тіло напружилось. І тоді він заговорив. Але… це був не його голос.
— Система стабілізується.
— Пошук центрального вузла… завершено.
— Доступ підтверджено.
Наєм відступив.
— Раян?..
Але той не реагував. Його губи рухались повільно.
Точно. Чітко. Без емоцій.
— Архітектор підтверджує присутність.
Тиша. Світ ніби зупинився.
— Що ти сказав?.. — прошепотів Наєм.
Раян раптово розплющив очі. І в них не було нічого людського.
— Я… — він здригнувся. — я не…
Його погляд метнувся по сторонах.
— Ти це чув?
— Ти сказав… — Наєм ковтнув. — що ти архітектор.
— Ні! — різко відповів Раян. — Це не я!
Але голос…
Голос щойно сказав це.
У голові Наєма знову з’явилась дівчинка.
“Тепер ти бачиш.”
— Він… це він? — подумки спитав Наєм.
“Ще ні.”
— А хто тоді?
“…той, ким він стане, коли згадає.”
Раян важко дихав. Його руки тремтіли.
— Я не контролюю це… — прошепотів він. — Воно… говорить через мене.
— Хто?
Раян підняв очі. І вперше в них був страх.
— Система.
І в цю мить пристрій різко спалахнув. Світло вирвалося назовні. І голос прозвучав уже не тільки в голові А всюди.
“Перезапуск неможливий.
Вузол нестабільний.
Рекомендується відновлення архітектора.”
Світ знову почав рухатись.
Але вже не так, як раніше.