Глава 8. Чужі спогади

Раян стояв на краю яру. Вітер тихо ворушив суху траву. Сонце вже піднялося, але тут, унизу, було холодно. Наче земля ще пам’ятала щось… старе.

— Ти часто приходиш сюди, — почувся голос.

Раян не обернувся.

— А ти часто ходиш за мною, — відповів він.

Наєм підійшов ближче.

— Я не ходжу за тобою.

— Ні? — Раян усміхнувся. — Тоді чому ти знову тут?

Хлопчик замовк. Бо не знав відповіді.

— Коли я дивлюся на це місце… — тихо сказав Раян. — мені здається, що я вже стояв тут колись.

— Тут нічого не було, — відповів Наєм.

— Було

Раян повільно присів і провів рукою по землі.

— Тут стояла вежа.

Наєм нахмурився.

— Ніякої вежі тут не було.

— Була, — спокійно повторив Раян. — І в ній був центр.

Його пальці раптом завмерли.

— Дивно… — прошепотів він

— Що?

— Я пам’ятаю це… але не пам’ятаю, звідки.

Наєм дивився на нього уважно.

— Ти казав, що знаєш систему.

— Я казав, що пам’ятаю частини.

— А якщо ці частини небезпечні?

Раян підняв очі.

І раптом його погляд став іншим. Холоднішим.

— Пам’ять сама по собі не небезпечна.

— А що небезпечне?

— Той, хто її тримає.

Тиша повисла між ними. Раптом Раян різко схопився.

Його пальці притиснулися до скронь.

— Ні… ні… це неправильно…

— Що сталося? — злякався Наєм.

Перед очима Раяна мигнули картини. Білі кімнати. Стіни з металу. І голос.

“Архітектор підтверджує запуск циклу.”

Він різко вдихнув.

— Хто такий архітектор? — прошепотів Наєм.

Раян повільно опустив руки. Його очі були розгублені.

— Я не знаю…

Але щось у його погляді говорило інше. Наєм мовчав.

Але десь глибоко в голові знову почулася дівчинка.

“Він бреше.”

— Чому? — подумки спитав Наєм.

“Бо частина його пам’ятає. Але інша частина… боїться згадати.”

Наєм подивився на Раяна. І вперше відчув щось нове.

Не страх. Підозру.