Глава 7. Той, хто залишився

Він з’явився на світанку. Ніхто не бачив, як саме.

Просто собаки почали гавкати. А потім на межі поселення стояв чоловік.

Високий. Худий. Одягнений у темний плащ із матеріалу, який тут давно не виробляли.

Очі — спокійні. Надто спокійні.

— Мене звати Раян, — сказав він. — Я шукаю вузол.

Усі замовкли.

Аліар вийшов першим.

 — Тут немає нічого, що ти шукаєш.

Чоловік усміхнувся.

— Є. І ти це знаєш.

Він подивився прямо за спину Аліара. Наєм стояв у дверях. І в ту мить світ ніби завмер. Раян нахилив голову.

— Отже… ти активував залишок.

Наєм не відповів.

Але в його голові пролунав знайомий голос: “Він був у першому циклі.”

Дівчинка.

— Ти знаєш мене? — тихо спитав Наєм.

— Я знав твою версію, — спокійно відповів Раян.

— До того, як усе зламали.

Елла зробила крок уперед.

— Що ти хочеш?

— Перевірити, — сказав він.

— Чи зможе новий вузол втримати пам’ять… чи знову доведеться запускати перезапис.

Тиша стала гострою.

— Ніхто нічого більше не запускатиме, — жорстко сказав Аліар.

Раян подивився на нього довгим поглядом.

— Ти думаєш, це ти знищив систему?

Ні. Ти лише від’єднав центр.

— Вона жива, — тихо сказав Наєм.

Раян перевів на нього очі.

І вперше в його обличчі з’явилось щось схоже на інтерес.

— Розумний.

Так. Вона жива. Але нестабільна.

І якщо ти не навчишся її тримати — вона розірве тебе.

А разом із тобою — і цей світ.

У цей момент у поселенні закричала Марена.

Знову. І ще хтось. І ще. Хвиля почалася.

Люди падали на коліна, тримаючись за голову.

— Почалося, — прошепотіла Елла.

Раян дивився тільки на Наєма.

— Тепер ти розумієш, чому я тут.