Глава 6. Вузол

Цієї ночі Наєм не прокинувся. Він відкрив очі — але не в кімнаті. Навколо не було ні стін, ні неба. Лише простір. Білий. Безкінечний. І тонкі світлові лінії, що тягнулися в різні боки, перетинались, пульсували.

Він стояв у центрі.

— Тепер ти бачиш, — прозвучав знайомий голос.

Дівчинка з порожніми очима з’явилась поруч.

Але тепер вона не була одна. За нею — тіні. Силуети. Люди без облич.

— Що це? — прошепотів Наєм.

— Вузол, — відповіла вона.

— Те, що залишилось після знищення ядра.

Світлові лінії раптом засвітилися яскравіше. Вони тягнулися… до нього.

— Чому вони торкаються мене?

Дівчинка нахилила голову.

— Бо ти — новий центр.

Наєм похитав головою.

— Ні. Я просто… я просто хлопчик.

— Ти носій, — тихо сказала вона.

— Коли ядро зруйнували, система розсіялась.

Але вона шукала… куди закріпитись.

Одна з ліній обережно торкнулась його грудей.

І він відчув спогад. Не свій.

Холодний метал під руками.

Червоне світло аварійного режиму.

Голос: “Перезапуск циклу через 30 секунд.”

І чоловік, який стоїть перед вибором — знищити систему або врятувати її.

Наєм задихнувся.

— Це не я…

— Ні, — відповіла дівчинка. — Це він.

— Хто?

Вона усміхнулась.

Вперше — майже по-справжньому.

— Той, хто створив перший цикл.

Світ навколо почав тріщати. Лінії сіпались, як нерви.

— Ти повинен вирішити, — сказала вона.

— Стати кінцем. Або стати початком.

— Я не хочу нічого запускати! — крикнув Наєм.

— Тоді навчися тримати.

Світ вибухнув світлом.

Наєм різко сів у ліжку. Груди пекли. Серце билося швидко.

У темряві двері тихо відчинились.

— Наєме? — голос Аліара був напружений. — Я теж це відчув.

Наєм підняв на нього очі.

І вперше в його погляді було щось доросле.

— Тату…

Вона сказала, що я — вузол. Тиша стала важкою.

Аліар повільно сів поруч.

— Тоді нам доведеться навчити тебе бути сильнішим за систему.

За вікном починався світанок. І цього разу — він був неспокійний.