Він пам’ятає інше

Глава 3. Порожні очі

Темрява навколо стала густішою.

Наєм стояв біля активованої коробки — а та ніби дихала.

Він хотів закрити очі. Але не встиг. Бо побачив її.

Вона стояла просто перед ним.

Маленька. Вік — як у нього. Але зовсім… нежива.

Шкіра — сірувата. Погляд — порожній. Очі глибокі, без кольору.

І посеред чола — тонка світла лінія. Як тріщина.

— Привіт, — сказала вона.

Її голос не лунав — він звучав у ньому.

Наче його власні думки, тільки не його.

— Ти хто?

— Я твоя пам’ять.

Наєм здригнувся.

— Я не пам’ятаю тебе.

— Бо це не твоя пам’ять, — відповіла дівчинка. — Але вона… в тобі.

Наєм зробив крок назад. Але дівчинка не рухалась.

— Ти не боїшся мене? — запитала вона.

— Я не знаю, чи ти справжня.

— Це не має значення, — усміхнулась вона.

— У цьому світі “справжнє” — теж просто спогад.

— Скільки тебе? — прошепотів Наєм.

— Нас багато, — відповіла вона. — Але я перша. Я найстаріша.

— І що ти хочеш?

— Щоб ти пригадав.

— Що?

— Те, що не повинен був знати ніхто.

І тоді вона зникла.

А коробка перестала світитись.

Наєм стояв сам, босоніж, серед сирої землі.

А в голові й далі звучало:

“Ти не один… Ти не один… Ти не один…”

Катя Черниш

Подобається

#623 в Фантастика
#6313 в Любовні романи
#145 в Любовна фантастика

Відредаговано: 28.07.2025