...

Від автора:

Одна з тих історій, що були написані давно і неправильною мовою. 

Легка, навіть наївна, романтика просто, щоби зігріти душу в тяжкі часи. 

Диво на Різдво.

***

— Вибачте пані, але вам доведеться сплатити те, що розбила ваша дитина. 

Історія повторюється. Щоразу одне й те ж саме, але цього тижня прямо аншлаг. Дзвін розбитих ялинкових іграшок звучить як вирок, адже все це вирахують із зарплатні того, хто не побачив чи не впіймав винуватця урочистості. А це вона, і нікого не турбує, що там написано в тих правах працівників, бо вона тимчасовий співробітник, на випробувальному терміні. Вона постійно на цьому випробувальному терміні... 

Вона вже й справді починає ненавидіти Різдво, Новий рік та пов'язані з тим усім свята, хоч апріорі не здатна на такі емоції. За замовчуванням занадто м'яка, боязка і людинолюбна. Занадто слабка, тендітна та надломлена. Саме ці риси завжди дратували її грубу і незграбну зведену сестру по вітчиму, та й самого вітчима, в принципі.
Нагадували їм маму. 

Вона щиро хоче радіти в цій суєті, різдвяним пісенькам, блискучій мішурі та гірляндам. Однак, її невблаганно нудить від запаху ялинки, печива з імбиром та корицею, і від цієї невдячної роботи, хоч і платять за неї достатньо добре. Це один з тих елітних торгових центрів, де за безглузде ганчір'я, ломлять шалені ціни.
І Мей мусить терпіти. Носити безглузду новорічну уніформу — червоного кольору сукню з ковпаком помічника Санти та бабусиним фартухом, на якому зовсім не акуратною машинною вишивкою зображені сніговики та олені. 

І, як вишенька на торті, високі білі гетри з бубонцями. Комусь це додає святкового настрою, а їй здається що вона і є той загнаний олень, що має невтомно тягти важкезну упряжку. 

Вона повинна чемно кланятися грубіянам і хамам, на кшталт цієї жінки, просити добровільно піти на касу і сплатити за завдані збитки. Терпіти звинувачення та неприємні висловлювання. 

— Пані, давайте не будемо ускладнювати ситуації, я не хочу псувати вам і вашій родині святковий  настрій, викликаючи охорону. 

— Да як ти смієш? Як тобі не соромно? Адже це дитина! За копійки готова мало не посадити! Безсовісна! Куди котиться цей світ? 

Тітонька гидливо морщить ніс, забирає свого сина і швидко чимчикує до виходу, ховаючись за ошатними ялинками й забитими, всякою новорічною поганню, стелажами. 

Дівчина стомлено дивиться спочатку їм услід, потім на уламки дорогої, ручного розпису, скляної іграшки. Образа тисне у грудях так сильно, що вона ледве стримує емоції. Вона як тендітна, витончена квітка: ніяк не готова до реалій життя і в цьому старша сестра мала рацію. Мама виховала її надто доброю і поступливою. Занадто непристосованої до сірої, що пульсує агресією, маси людей. 

Мей підтискає пухкі губи, щоб не заскімлити в голос, щільніше натягує новорічний ковпак, щоб хоч якось приховати тремтячу в карих очах образу і присідає над розбитим аксесуаром. 

Малюнки на цих кулях посередні, нічого видатного, щоб ломити такі ціни, вона це розуміє не просто як пересічний перехожий, а як професіонал. Напевно хтось, хто розписував це скло, отримав більше моральної та фінансової підтримки у своєму захопленні, ніж вона, обравши мистецтво головною справою свого життя. Чи ці речі були зроблені без душі… Чи вона на стільки знецінила саму себе?


"Художниця!? Співачка!? Та це нікому й задарма не потрібно?! Таких, як ти повно, як сміття! З голоду здохнеш! Чи ще чого гірше... Безхребетна нездара!"


Слова зведеної сестри знов обпікають, гарячими бульками закипаючи в пам'яті.
Вона до німоти стискає тонкі пальчики в крихітний кулак. Якби її воля, сама б розбила все це барахло із завищеною ціною, але вередувати в неї зараз немає можливості. Потрібно видихнути, заспокоїтися та переставити ці прокляті іграшки в інше місце. 

— Божечко, це вже шоста за останні два дні в тебе! - Ліна, що пролітає повз, змучено кривиться, бачачи гнітючу картину. — Люба, ти так нічого не заробиш цього місяця. Боже! На касі печиво закінчилося, клієнти чекають. Прибери це, потім щось придумаємо. 

Часті кроки старшої співробітниці та в міру милої жінки віддаляються, розчиняючись у звуках Jingle Bells, яка викликає у дівчини мігрень та бажання втекти. Втекти додому, у свою, хоч і орендовану, але тиху, маленьку квартирку. У записи, фарби та полотна, ескізи, у невеселі тексти та проєкти... У свій тихий світ у якому немає і вже, мабуть, ніколи не буде різдвяного блиску. Все те мізерне що було, померло разом з мамою, пішло в небуття. Магія скінчилася і тільки, коли дорослішаєш розумієш, що вся та магія це насправді любов... Любов до тебе близьких людей. А в неї таких не лишилося. 

Тепер просто страшно. Душевний біль відчувається надто ясно, а старі шрами на зап'ястях сверблять і знову просяться назовні. 

А цей підробіток остаточно вибив з неї дух хоч якось свята. 

Мей бувши дитиною, завжди чекала дива на Різдво, але частіше отримувала лише скандали та сльози матері... 

Так, саме так, у цієї історії глибше коріння, але все ж вона, як людина вразлива та наївна, глибоко в душі ще хоче вірити в дива. Однак з кожним роком ця віра витончується, стаючи все більш прозорою і перманентною, губиться в сухих «ми вам передзвонимо» або «ваша заявка на розгляді». 

І шрами на зап'ястях знову і знову просяться назовні. Її слабкість... 

Мей не витримує. Очі застилають сльози й дівчина схлипує, схиляється мало не до самої підлоги над коробкою і розкиданим склярням, згрібає його у купку, практично навмання. 


Гарячі сльозинки котяться по щоках мимоволі, падають на тремтячі долоні та світлий ламінат. Вона стирає їх рукавом сукні з дешевим штучним хутром на манжетах, що огидно липне до вологої шкіри, і в черговий раз приймає свою безхребетність стосовно людської жорстокості. 

— Вибачте, — чиїсь міцні, з довгими чіпкими пальцями руки, несподівано накривають коробку. Долоня чоловіча, велика. Кулі ці теж великі, зовсім нестандартного розміру, але незнайомець з легкістю охоплює картонну коробку пвльцями однієї руки, тоді як їй потрібно залучити обидві. — Мені дуже потрібно придбати кілька коробок з розбитими ялинковими прикрасами, бажано шість. Не допоможете мені?