РОЗДІЛ 22 (продовження 3)

Я довго лежала, дивлячись у темряву, і думала про дивну річ: як швидко мрія може перетворитися на випробування. Колись я уявляла це місце інакше — світлі кімнати, сміх, відчуття, що тебе бачать. А тепер кожен крок віддавався напругою, кожна тиша була підозрілою.
Тут не люблять тих, хто не зручний, — зрозуміла я остаточно.
Мене викликали знову. Цього разу — пізно ввечері. Я йшла коридором і відчувала, як серце б’ється десь у горлі. Не тому, що боялася — тому, що вже нічого не могла контролювати.
За столом сиділо більше людей, ніж раніше. Вони не дивилися на мене як на людину. Швидше — як на проблему, яку потрібно вирішити.
— Ми отримали сигнали, — почав один із них. — Що ви створюєте надмірну емоційну напругу в колективі.
Я хотіла засміятися. Справді. Бо як інакше реагувати, коли твою чесність називають загрозою?
— Я не конфліктую, — сказала я тихо. — Я просто не мовчу.
— І саме це проблема, — відповіли мені. — Тут важлива гармонія.
Гармонія для кого? — крутилося в голові.
Для тих, хто вміє усміхатися в камеру й бити за спиною?
— Ви маєте вибір, — продовжили вони. — Змінити поведінку. Або…
Вони не договорили. Але я зрозуміла.
Я вийшла звідти з відчуттям, ніби з мене зняли останній захист. У коридорі було порожньо. Я притулилася до стіни, закрила очі й вперше за весь час відчула не страх — злість.
Чисту. Холодну. Ту, що не кричить.
Ви хочете, щоб я зламалася?
Ні. Я просто стану іншою.
Він знайшов мене пізніше. Я сиділа на сходах, підібгавши ноги, дивилася в одну точку.

— Ти в порядку? — спитав він, і в голосі було щось справжнє.
Я підняла очі.
— Ні.
Це було просте слово. Але воно важило більше, ніж усі мої монологи.
Він сів поруч. Між нами була відстань — не фізична, а та, що з’являється, коли двоє бояться сказати правду.
— Вони тиснуть на тебе, — сказав він.
— І на тебе теж, — відповіла я. — Просто ти робиш вигляд, що це не болить.
Він мовчав. А мовчання — теж відповідь.
— Скажи мені одне, — я повернулася до нього. — Ти хоч раз став на мій бік, коли мене не було поруч?
Він довго дивився перед собою.
— Я… не завжди знав, як правильно.
Я всміхнулася. Сумно.
— Я теж не знаю. Але я знаю, як неправильно — зраджувати себе.
Ці слова повисли між нами, як лезо.
Тієї ночі я не спала. Я писала. Не комусь — собі. Про все, що відчуваю. Про страх бути вигнаною. Про злість на систему. Про те, як боляче бути сильною там, де за силу карають.
Я зрозуміла, що цей проєкт забрав у мене ілюзії — але дав щось важливіше. Усвідомлення власної цінності без аплодисментів.
Я не річ.
Я не формат.
Я — людина.
І якщо мене виженуть — я піду не з порожніми руками. Я піду з собою справжньою.
Коли надворі почало світати, я встала, підійшла до вікна і вперше за довгий час відчула спокій. Крихкий. Тимчасовий. Але мій.
Я не знала, що буде завтра.
Але я знала точно:
після цього вечора я вже ніколи не буду колишньою.
І це — не поразка.

Вона сіла на край ліжка й уперше за багато днів відчула, як усередині щось стискається так сильно, що здавалося, зараз зламається. Руки тремтіли, і кожен подих був навантажений. Вона дивилася на власні руки — бліді, з маленькими шрамами, які з’явилися ще в дитинстві, і думала: як я змогла пройти через усе це і досі стою?
Її серце билося шалено. Не від страху — від очікування. Бо вона знала: те, що буде далі, визначить усе.
В кімнату тихо увійшов він. Його погляд був важким, майже винним, але в його очах світилася непохитна правда.
— Я бачив усе, — промовив він тихо. — І знаю, що тобі боляче.
Вона подивилася на нього і вперше не відчула зради, навіть попри напружені погляди всіх навколо. Її душу охопила дивна суміш полегшення та гніву.
— Боліло не від них, — сказала вона, стискаючи кулаки. — Боліло від того, що я повірила: можу довіряти комусь, хто грає роль друга.
Він промовчав. Його тиша говорила більше, ніж будь-які слова.
Вона встала і підійшла до вікна. За склом ніч уже відступала, і перші промінчики сонця лягали на місто. Вона вдихнула глибоко, ніби намагаючись вбирати у себе нову силу.
— Я більше не можу бути тихою, — промовила вона до себе. — І не хочу. Нехай вони судять. Нехай вирішують. Я — сама за себе.
Тоді її серце затремтіло від іншої думки: а що як завтра буде ще гірше?
Вона згадала всі інтриги, всі усмішки за спиною, всі підстави, які планували проти неї. І всередині, замість страху, з’явився тихий голос: так, буде. Але я не зламаюся.
Вона відчула, що з кожним ударом серця стає сильнішою. Ця сила не була яскравою, не була показною — вона була тиха, непомітна, але смертельно гостра.
— Я готова, — шепотіла вона сама до себе. — Я готова витримати будь-що.
Інший день. Ще одна зустріч. Ще одне випробування. Вона зайшла в кімнату й відчула погляди всіх присутніх. Її тіло було напружене, але вона більше не боялася. Бо тепер страх був не ворогом — він став палицею, на яку можна спертися.
— Вітаємо, — сказала одна з учасниць, посміхаючись криво. — Сподіваємося, ти готова показати, що заслуговуєш на це місце.
— Я завжди готова, — відповіла вона, і в її голосі прозвучала сталь.
Розмова була складною. Її перевіряли, намагалися вивести з рівноваги. Кожне запитання, кожна пауза, кожен погляд були пасткою. Але вона більше не плуталася. Вона ловила кожну деталь, кожен рух.
Вони думають, що можуть мене зламати? — подумала вона. — Я вже бачу все, ще до того, як вони скажуть.
І вона діяла. Не в грубій силі — у точності. У холодній логіці. У тих моментах, коли здавалося, що все проти неї, вона обирала крок, який давав перевагу.
Пізніше, коли вечір опустився на місто, вона залишилася на балконі сама. Місяць тихо світів, освітлюючи її обличчя, наповнене змішанням втоми та рішучості. Вона доторкнулася до власного серця, відчуваючи його ритм.
— Я пройшла через пекло, — сказала вона шепотом. — І я ще тут.
І тоді відчула першу крихку перемогу: не зовнішню, а внутрішню. Вона не здалася, не зламалася. І цього було достатньо.
Бо завтра вони знову спробують.
І вона буде готова.
Бо вона вже не та дівчина, що прийшла сюди з мрією.
Вона — той, хто виживає, і той, хто змінює правила гри.