РОЗДІЛ 22 (продовження 2 — емоційна частина)

Я закрила за собою двері й уперше за довгий час дозволила собі сісти просто на підлогу. Не красиво. Не гордо. Не “як треба”.
Просто — як можу.
Коліна тремтіли. Руки не слухались. У грудях було таке відчуття, ніби хтось повільно стискає серце, не до болю — до виснаження. До того стану, коли вже не кричиш, бо немає сил.
Я втомилась.
Це була страшна думка. Не слабка — чесна.
Я втомилась доводити, що я не гірша.
Я втомилась усміхатись, коли хочеться плакати.
Я втомилась бути “сильною”, коли всередині просто дівчина, якій страшно.
Я притисла долоню до рота, щоб не зірватися на звук. Бо тут навіть сльози здавалися небезпечними. Навіть вони могли стати проти мене.
А якщо я справді не витримаю?
А якщо вони мають рацію?
Ці думки різали глибше, ніж будь-які слова в обличчя.
Я згадала себе ДО.
Ту, що прийшла сюди з валізою і надією.
Ту, що вірила, що якщо бути чесною — цього достатньо.
І мені стало соромно.
Не за слабкість — за наївність.
Тут чесність — це ризик.
Тут щирість — це мішень.
Коли я підвелася, ноги були ватяні. У дзеркалі я побачила іншу себе: очі темніші, погляд жорсткіший. Я вже не була тією, що прийшла сюди мріяти. Я була тією, що виживає.
Добре, — сказала я собі подумки.
Якщо це війна — я перестану бути зручною.
Пізніше, коли ми всі зібралися разом, повітря було густе, як перед грозою. Я ловила кожен погляд, кожну напівусмішку. Вони вже все вирішили. Вони просто чекали моменту.
І він дивився на мене.
Не як раніше.
Не тепло.
Не впевнено.
А так, ніби боявся — мене… чи себе поруч зі мною.
Це вдарило болючіше, ніж будь-яка інтрига.
Ти теж? — подумала я.
Ти теж обереш тишу замість мене?
Я не відвела погляду. Навіть коли в грудях палило. Навіть коли хотілося втекти. Я дивилася прямо, бо якщо відвернуся — зламаюся.
Того вечора я зрозуміла одну страшну, але важливу річ:
ніхто тут не врятує мене.
Ні він.
Ні правила.
Ні справедливість.
Тільки я.
І знаєш, що дивно?
У цю ж мить страх почав відступати.
Бо коли більше немає на кого сподіватися —
з’являється власна сила.
Я витерла сльози ще до того, як вони впали.
Випрямила спину.
І сказала собі те, що стане моїм внутрішнім оберегом:
Я можу програти раунд.
Але вони не зламають мене.
І якщо завтра вони вдарять ще сильніше —
я встану.
Навіть на колінах.
Навіть без оплесків.
Бо це моя історія.
І я ще не сказала останнього слова.

Я не пам’ятаю, як пройшла та ніч до кінця. Час ніби зламався — розтягнувся і водночас зник. Я то лежала, дивлячись у стелю, то вставала, ходила колами, ніби шукала вихід у власній кімнаті. Кожен крок лунав занадто голосно. Кожна думка — надто різко.
Ти сильна, — повторювала я собі.
Але сила — це не відсутність страху.
Сила — це коли страшно, а ти все одно не здаєшся.
Вранці я прокинулася раніше за всіх. Обличчя в дзеркалі було бліде, очі — червоні, але в погляді з’явилося щось нове. Не впевненість — рішучість. Та, яка народжується не з віри, а з втоми від принижень.
На кухні було порожньо. Я налила собі каву, але так і не зробила ковтка. Руки тремтіли. Не від холоду — від очікування. Я знала: сьогодні щось станеться. Таке відчувається шкірою.
Коли інші почали сходитися, простір миттєво наповнився шепотом. Хтось замовкав, побачивши мене. Хтось дивився навмисне байдуже. А хтось — із прихованою радістю. Саме такі погляди лякали найбільше.
Він з’явився пізніше. Наші очі зустрілися на секунду — і він одразу відвів погляд. У грудях щось обірвалося. Не гучно. Тихо. Як нитка, що тримала мене в рівновазі.
Не зараз, — сказала я собі.
Не тут.
Зйомка почалася різко, без звичного вступу. Ведучий був напружений, усмішка — механічна. Я відчула, як атмосфера стискається навколо мене, мов зашморг.
— Сьогодні ми хочемо поговорити про чесність, — сказав він. — Про справжні мотиви.
Я зрозуміла: це про мене.
Питання сипалися одне за одним. Невинні на перший погляд, але з підтекстом. Чому я тут. Чого хочу насправді. Чи не використовую ситуацію.
— Ви виглядаєте надто… зручною, — кинула одна з учасниць. — Ніби граєте роль.
Я відчула, як всередині піднімається хвиля. Не гнів — образа. Така, що пече очі.
— Я не граю, — сказала я спокійно. — Я просто не кричу, коли болить.
Тиша була густою. Хтось нервово засміявся. Камери жадібно ловили кожну емоцію.
— А може, — продовжила вона, — вам просто шкода повертатися туди, звідки ви прийшли?
Ось воно.
Удар нижче пояса.
Я відчула, як щось ламається — але не в мені. У моєму терпінні.
— Мені не соромно за своє минуле, — сказала я, дивлячись прямо. — Соромно має бути тим, хто використовує його як зброю.
Я почула, як хтось видихнув. Хтось — схвально. Хтось — із роздратуванням.
І він… мовчав.
Після зйомки я вийшла надвір. Повітря було холодне, різке, але мені потрібен був цей біль. Він повертав у реальність.
Я сперлася на перила і вперше за довгий час дозволила собі заплакати. Не голосно. Не показово. Просто сльози, що текли самі. Бо якщо не зараз — то коли?
— Ти тримаєшся, — почувся голос за спиною.
Я обернулася. Це була та сама дівчина, що попереджала мене раніше.
— Я тріскаюсь, — чесно відповіла я. — Просто повільно.
Вона кивнула.
— Це тут нормально. Ненормально — вижити і не змінитися.
— А ти? — спитала я. — Ти вижила?
Вона гірко усміхнулася.
— Я навчилась ховати рани.
Увечері мене викликали на розмову. Без камер. Без свідків. Двоє людей за столом, холодні погляди, правильні формулювання.
— Ви створюєте напругу, — сказали мені.
— Ви занадто емоційні.
— Глядач може сприйняти вас неправильно.
Я слухала — і відчувала, як у мені щось кристалізується.
— А якщо я просто справжня? — спитала я.
Вони переглянулися.
— Справжність — не завжди доречна.
Я встала.
— Тоді, можливо, я — не для вашого формату.
Це було ризиковано. Безглуздо. Але вперше за весь час — по-моєму.
Коли я повернулася до кімнати, сили були на нулі. Я лягла, не знімаючи одягу, дивлячись у темряву.
Я не знаю, чим це закінчиться, — подумала я.
Але я знаю, ким не хочу бути.
І десь між страхом і виснаженням з’явилася тиха, вперта думка:
якщо мені судилося впасти — я впаду собою.
Але ще не сьогодні.