**РОЗДІЛ 21 (продовження 2— момент істини наближається)

Я почала помічати, що світ навколо мене змінився. А може, це я змінилася настільки, що більше не бачила його наївно. Люди стали читатися, як відкриті книги: у когось страх у кутиках губ, у когось жадібність у погляді, у когось — прихована заздрість, замаскована під усмішку.
Раніше я вірила словам.
Тепер — тільки вчинкам.
Один із союзників, якого ми вважали надійним, почав дивно поводитися. Він надто багато мовчав. Надто часто зникав. І надто уважно стежив за мною, ніби зважував кожен мій крок. Я відчула це не розумом — шкірою.
— Ти йому не довіряєш, — сказав Артем, коли я поділилася своїми сумнівами.
— Я більше нікому не довіряю повністю, — відповіла я. — Навіть собі інколи.
Ці слова були правдою. Бо всередині мене точилася власна боротьба. Частина мене хотіла просто зупинитися, втекти, жити спокійно, без інтриг, без постійного напруження. Але інша — сильніша — вже знала: якщо зупинюся зараз, я зраджу саму себе.
Ми з Артемом почали діяти ще обережніше. Я навчилася говорити напівправду, приховувати справжні наміри, посміхатися тоді, коли всередині все кричало. Це було важко. Це було брудно. Але це було необхідно.
Одного дня я отримала повідомлення, яке змусило серце завмерти. Коротке. Без підпису.
«Ти думаєш, що контролюєш гру. Але ми бачимо кожен твій крок.»
Я довго дивилася на екран, не рухаючись.
Ось воно.
Те, чого я чекала і боялася водночас.
— Вони знають, — сказала я Артему.
— Наскільки?
— Недостатньо, — відповіла я після паузи. — Але достатньо, щоб почати тиснути.
Це означало лише одне: час прискорюється. Те, що ми планували зробити поступово, тепер доведеться робити швидше. Ризик зростав, але разом із ним зростала і моя рішучість.
Тієї ночі я майже не спала. Лежала, дивлячись у темряву, і згадувала себе колишню — дівчину, яка прийшла на кастинг без грошей, без зв’язків, лише з вірою. Я хотіла б обійняти її і сказати:
«Ти навіть не уявляєш, якою сильною станеш.»
Артем прокинувся від мого руху і мовчки притягнув мене до себе. Я відчула його тепло, і на мить дозволила собі слабкість.
— Якщо я програю… — почала я.
— Ти не програєш, — перебив він. — Бо навіть поразка тебе не зламає.
Ці слова закарбувалися в мені глибше, ніж будь-яка клятва.
Наступного дня відбулася зустріч, яка могла змінити все. Кімната була холодною, повітря — напруженим. Я сиділа рівно, спокійно, хоча серце билося так голосно, що, здавалося, його чують усі.
Вони дивилися на мене зверхньо.
Як колись.
І саме це стало їхньою помилкою.
Я говорила впевнено, чітко, не показуючи жодного сумніву. Кожне слово було продумане. Кожна пауза — навмисна. Я бачила, як змінюються їхні обличчя. Як з’являється напруга. Як вони починають розуміти: я більше не та, кого можна зламати.
Коли зустріч закінчилася, я вийшла на вулицю і глибоко вдихнула. Руки тремтіли, але це була не слабкість — це був адреналін.
— Ти це зробила, — сказав Артем.
— Ні, — відповіла я. — Я тільки почала.
Бо я знала: попереду ще зради, ще удари, ще моменти, коли доведеться вибирати між серцем і розумом. Але тепер я не боялася цього вибору.
Я більше не жертва.
Я — гравець.
І моя історія тільки набирає силу.

Після тієї зустрічі я більше не відчувала землі під ногами так, як раніше. Усе стало надто крихким. Кожна домовленість — тимчасовою. Кожна усмішка — потенційною маскою. І навіть тиша більше не була безпечною.
Я поверталася додому пізно ввечері, коли місто вже втомлено світилося ліхтарями. Кроки луною відбивалися від асфальту, і я ловила себе на думці, що рахую їх — ніби так могла втримати контроль.
Раз.
Два.
Три.
Раніше я не боялася темряви. Тепер же вона здавалася живою. Спостерігала. Чекала.
Удома я довго сиділа на підлозі, притулившись спиною до дивана. Телефон мовчав. І це лякало більше, ніж будь-які погрози. Бо тиша означала — щось готується.
Я думала про те, скільки всього поставлено на карту. Моє ім’я. Моя репутація. Моя любов. Моє майбутнє. І раптом усвідомила страшну річ: я вже не можу просто піти. Навіть якщо захочу. Ця гра вросла в мене, як частина характеру, як нова шкіра.
Наступного дня з’явилася нова інформація. Неочікувана. Болісна.
Ліза не вийшла на зв’язок.
Спочатку я списала це на страх. Потім — на обережність. Але коли минуло кілька годин, а її номер був поза зоною, у грудях з’явилося знайоме стискання. Інтуїція, яку я навчилася слухати, кричала.
— Це погано, — сказала я Артему.
— Може, вона просто злякалася?
— Ні, — я похитала головою. — Вона не з таких.
Ми поїхали за адресою, яку мали. Старий будинок. Тьмяне світло. Двері відчинила сусідка — байдужа, втомлена жінка.
— Вона з’їхала, — сказала та. — Поспіхом. Вночі.
Це був перший реальний удар.
Я відчула, як щось усередині надломлюється. Не голосно. Не драматично. А тихо — як ламається кістка без крику. Ліза знала занадто багато. І якщо вона зникла — значить, гра стала жорсткішою.
У машині ми довго мовчали.
— Це через мене, — прошепотіла я.
— Ні, — різко відповів Артем. — Це через них. Не плутай відповідальність із провиною.
Але я плутала. Бо всередині мене жила інша правда: кожен, хто ставав поруч зі мною, ризикував. І це було найстрашніше.
Тієї ночі я не спала зовсім. Я згадувала всі розмови, всі погляди, всі моменти, де могла помилитися. І вперше за довгий час дозволила собі плакати. Беззвучно. Злісно. Не від слабкості — від перенапруження.
Я сильна, — повторювала я.
Я не здамся.
Я не маю права.
На ранок прийшло ще одне повідомлення. Цього разу — з ім’ям.
Запрошення.
Зустріч.
Умови — жорсткі.
— Вони хочуть тебе зламати, — сказав Артем.
— Ні, — я гірко усміхнулася. — Вони хочуть, щоб я зробила помилку.
І я знала: якщо піду — можу втратити все.
Якщо не піду — втратити ще більше.
Я подивилася на своє відображення у дзеркалі. Там була вже не та дівчина, що колись прийшла без нічого. Там була жінка з втомленими очима і прямою спиною. Жінка, яка навчилася виживати.
— Я піду, — сказала я.
— Тоді я з тобою, — відповів Артем.
— Ні. Цього разу — я сама.
Бо іноді, щоб вистояти, потрібно залишитися наодинці зі страхом.
Я вийшла з дому, відчуваючи, як усередині все стискається в одну точку. Я знала: після цієї зустрічі нічого не буде, як раніше.
Або я зламаюся.
Або зламаю систему.
І вперше за довгий час я не знала, який варіант страшніший.