**РОЗДІЛ 20 ( продовження 2)**

Після поразки час почав поводитися дивно. Він ніби розтягнувся, став тягучим і важким, як густий туман, крізь який доводилося йти навпомацки. Кожна година вимагала зусиль. Кожне рішення — надлюдської концентрації.
Я помітила, що почала боятися тиші. У тиші думки звучали надто голосно. Вони не кричали — вони точили, повільно, методично.
А якщо ти справді переоцінила себе?
А якщо цього разу ти не встанеш?
Я відганяла ці думки, як могла, але вони поверталися.
Люди навколо змінювалися. Одні стали надто чемними — такими бувають ті, хто вже подумки попрощався з тобою. Інші, навпаки, почали демонстративно триматися ближче, ніби хотіли показати, що ще «на твоєму боці». Я бачила різницю. І це втомлювало.
Найважче було з довірою. Вона тріщала під ногами, як тонкий лід.
— Ти не їси, — зауважив Артем одного вечора.
— Я не голодна.
— Ти не спиш.
— Я думаю.
Він подивився на мене довго, уважно.
— Ти зникаєш.
— Я перебудовуюсь, — відповіла я, але навіть сама не була впевнена, що це правда.
Між нами з’явилася напруга. Не різка, не конфліктна — небезпечніша. Та, що народжується з безсилля. Він хотів захистити. Я — не дозволяла. Бо захист у цей момент означав би визнати себе слабкою.
Одного дня я почула фразу, яка вдарила сильніше, ніж будь-яка офіційна відмова.
— Можливо, тобі варто зробити паузу.
Я підняла очі.
— Поясни.
— Просто… перечекати. Дати їм виграти. Потім повернутися.
Я повільно усміхнулася.
— Ти щойно запропонував мені зрадити себе.
У кімнаті стало холодно.
— Я пропоную тобі вижити, — сказав він жорстко.
— А я не бачу різниці між вижити й перестати бути собою.
Після цього ми майже не говорили. Не тому, що не було слів — тому що кожне слово могло зруйнувати те, що ще трималося.
Тим часом удари продовжувалися. Менші, але точні. Відмова тут. Натяк там. Закриті двері, які ще вчора були відчинені. Мене повільно виштовхували з простору, який я вважала своїм.
І в якийсь момент я зрозуміла: вони чекають, що я зламаюся тихо. Без скандалів. Без боротьби. Просто зникну.
Це усвідомлення стало точкою болю — і водночас точкою ясності.
Я почала писати. Не для публіки. Для себе. Фіксувати все: імена, дати, інтонації, дрібні деталі, які раніше здавалося неважливими. Я повертала собі контроль через пам’ять.
Однієї ночі, коли місто спало, я сиділа на кухні й раптом відчула дивне — не страх, не злість. Холодну рішучість.
— Вони думають, що я в обороні, — прошепотіла я. — А я просто змінюю позицію.
Наступного дня я зробила крок, який здивував навіть мене. Я вийшла з публічного простору. Без пояснень. Без заяв. Просто зникла з поля зору. Для них — слабкість. Для мене — маневр.
— Це небезпечно, — сказав Артем.
— Небезпечніше залишатися там, де тебе видно, — відповіла я.
Ми знову посварилися. Цього разу серйозно.
— Ти штовхаєш мене геть, — сказав він.
— Я не хочу, щоб ти постраждав, — відповіла я чесно.
— А я хочу бути поруч, навіть якщо боляче.
Я не знайшла, що сказати. Бо правда була складнішою: я боялася, що в момент, коли мене добиватимуть, він стане ще однією втратою, яку я не переживу.
Це був найсамотніший період. Я була оточена людьми — і водночас абсолютно одна. Але саме в цій самотності я почала чути себе чіткіше, ніж будь-коли.
Я більше не шукала справедливості.
Я шукала силу.
І поступово вона поверталася. Не як спалах — як глибокий внутрішній стрижень. Я ще не знала, яким буде мій наступний хід. Але знала головне:
я не вийшла з гри.
я просто перестала грати за їхніми правилами.
І це лякало їх значно більше, ніж будь-які гучні заяви.