**РОЗДІЛ 20 (продовження)**

Поразка не приходить із гуркотом. Вона приходить тихо — у вигляді документа з сухими формулюваннями, холодного погляду людини, яка ще вчора тиснула руку, і дзвінка, який обривається надто швидко.
Я сиділа навпроти екрану й читала рішення вдруге. Потім утретє. Потім просто дивилася на слова, які вже нічого не означали. Усе було юридично чисто. Усе — бездоганно правильно.
І водночас — повністю несправедливо.
— Це неможливо… — прошепотів хтось позаду.
— Це сталося, — відповіла я рівним голосом.
Вони забрали в мене те, що я будувала роками. Не напряму — через ланцюг формальностей, «випадковостей», людей, які в останній момент «передумали». Я знала: це його робота. Акуратна. Професійна. Болісна.
Артем був поруч, але цього разу він не торкався мене. І я була йому за це вдячна. Деякий біль потрібно прожити на самоті.
— Ми можемо подати апеляцію, — сказав він.
— Можемо, — кивнула я. — Але навіть якщо виграємо, це вже не буде тим самим.
Я встала. Ноги були ватяні, але я стояла.
— Це поразка, — сказала я вголос. — Перша справжня.
Команда мовчала. Хтось відвів погляд. Хтось дивився з жалем. І лише я дивилася прямо — в ту точку, де все щойно обірвалося.
Пізніше, коли всі розійшлися, я залишилася одна. Вперше за довгий час без плану, без чіткого розуміння наступного кроку. Я сіла на підлогу, притулившись до стіни, і дозволила собі кілька хвилин правди.
Сльози були гарячими. Не істеричними — важкими. Вони несли з собою втому, розчарування, злість. І ще — образу. Не на нього. На себе. За те, що колись комусь повірила.
— Ти ж знала, — прошепотіла я. — Ти ж знала, що так буде.
Але знати — не означає бути готовою.
Телефон задзвонив, коли я вже майже заспокоїлася. Я знала, хто це, ще до того, як підняла слухавку.
— Ти мовчиш, — сказав він.
— Я думаю.
— Ти програла.
— Ні, — відповіла я. — Я втратила раунд.
Він засміявся.
— Ти занадто вперта.
— А ти занадто впевнений.
Пауза була напруженою.
— Ти могла б уникнути цього, — сказав він.
— Я знаю. Але тоді це була б не я.
Після дзвінка я довго дивилася в темряву. Мені хотілося зникнути. Хоч на день. Хоч на годину. Але я не зникла. Я підвелася, вмила обличчя холодною водою й подивилася на себе в дзеркало.
— Це не кінець, — сказала я тихо. — Це очищення.
Артем повернувся пізно. Він мовчки сів поруч.
— Я не знаю, що сказати, — зізнався він.
— І не треба, — відповіла я. — Просто будь.
Ми сиділи так довго. Без планів. Без слів. Лише двоє людей, які щойно зрозуміли: далі буде важче, ніж будь-коли.
І все ж десь глибоко всередині я відчула дивне, ледь помітне полегшення. Наче з мене зірвали останню ілюзію. А без ілюзій легше йти вперед.
Бо тепер я знала точно:
я можу програти.
я можу впасти.
я можу втратити.
Але зламатися —
ні.