**РОЗДІЛ 19 (продовження)

Після тієї зустрічі я почала інакше дивитися на людей. Не з підозрою — з уважністю. Раніше я слухала слова, тепер читала паузи між ними. Раніше я довіряла емоціям, тепер — інтуїції, загартованій досвідом.
Новий гравець не поспішав. І це насторожувало більше, ніж відкриті атаки. Його ім’я почало спливати в розмовах усе частіше — спочатку обережно, потім упевненіше. Він не з’являвся поруч зі мною, але я відчувала його присутність — як холодний подих за спиною.
Одного дня зірвалася угода, яку я вважала майже завершеною. Без пояснень. Без претензій. Просто — відмова.
— Це дивно, — сказала я Артему, перечитуючи лист. — Вони були зацікавлені.
— Хтось запропонував їм більше, — відповів він. — Або… щось інше.
Я мовчки кивнула.
Я знала це «щось інше».
Наступного тижня почали з’являтися дрібні проблеми. Ніщо критичне, але все разом створювало відчуття, ніби мене повільно затискають. Хтось підривав довіру, хтось сіяв сумніви, хтось дуже обережно штовхав мене до неправильних рішень.
І найгірше — я не могла вказати пальцем і сказати: «Ось він».
— Ти злишся, — зауважив Артем одного вечора.
— Я зосереджена, — відповіла я різко, а потім зітхнула. — Пробач. Просто… я відчуваю, що це лише початок.
Він підійшов ближче, обійняв мене ззаду.
— Ти не одна. Пам’ятай про це.
Я притулилася до нього, дозволивши собі кілька секунд слабкості. Лише кілька. Бо знала: якщо я дам тріщину — мене розламають.
Уночі я довго не могла заснути. Думки крутилися навколо одного: чого він хоче? Грошей? Влади? Контролю? Чи просто довести, що може зламати мене?
Я встала, підійшла до вікна. Місто спало, але я відчувала — десь там, у цій темряві, хтось планує мій наступний хід за мене.
Наступного дня я зробила перший несподіваний крок — не для нього, а для себе. Я відмовилася від проєкту, який приносив стабільність, але сковував. Люди були шоковані.
— Це нерозумно, — казали вони.
— Це ризиковано.
— Це може тебе зруйнувати.
Я лише усміхалася.
Вони не розуміли головного: мене не можна зруйнувати тим, від чого я сама відмовляюся.
І реакція не забарилася.
Він подзвонив.
— Сміливий крок, — сказав його голос у слухавці.
— Сміливість — це не ваша монополія, — відповіла я спокійно.
— Ви граєте небезпечно.
— Я просто граю по-справжньому.
Він засміявся.
— Ви мені подобаєтесь.
— Це взаємно, — збрехала я без жодного докору сумління.
Після дзвінка я відчула дивне полегшення. Маски були зірвані. Гра стала відкритішою. А значить — чеснішою.
Романтика з Артемом тим часом набирала нового відтінку. Не яскравого, не показного — глибокого. Ми більше мовчали, ніж говорили. Але в цій тиші було більше розуміння, ніж у сотнях слів.
Одного вечора він сказав:
— Я боюся за тебе.
— Я теж, — відповіла я чесно.
— Але ти все одно підеш до кінця.
— Так.
Він подивився на мене довго, уважно.
— Тоді я піду поруч.
Ці слова вдарили сильніше за будь-яке зізнання в коханні. Бо це була не обіцянка — вибір.
Та спокій тривав недовго.
З’явилася інформація, яка перевернула все. Минуле, про яке я не знала. Люди, яких я вважала союзниками, раптом виявилися частиною чужої гри. Не всі — але достатньо, щоб світ знову похитнувся.
Я сиділа з документами, відчуваючи, як усередині підіймається холодна лють.
— Він копав глибше, ніж я думала, — прошепотіла я.
Це вже була не просто боротьба за позиції.
Це стало особистим.
І вперше за довгий час я дозволила собі не стримувати емоції. Я плакала — не від страху, не від болю, а від усвідомлення: тепер дороги назад немає.
— Ти сильніша, ніж вони думають, — сказав Артем, притискаючи мене до себе.
— Вони ще побачать, — відповіла я крізь сльози. — Але ціна буде високою.
Я знала: попереду — удари, зради, втрати.
Але я також знала інше:
я більше не та дівчина, яку можна зламати.
І якщо він вирішив грати зі мною —
він дуже скоро зрозуміє,
що обрав не ту жертву.