РОЗДІЛ 18 (продовження, частина 2)

(продовження — тиша після грому)**
Після викриття не стало легше. Навпаки — повітря ніби загусло. Люди посміхалися обережніше, говорили тихіше, дивилися уважніше. Світ не вибухнув — він змінився. І я відчула це кожною клітиною тіла.
Перемога не завжди приносить полегшення, — думала я. — Іноді вона просто забирає останні ілюзії.
Я залишилася в офісі пізно. Хотілося тиші. Хотілося почути власні думки без шуму чужих емоцій. За вікном мерехтіло місто, а всередині мене щось повільно перебудовувалося, ніби старий фундамент нарешті витримав землетрус.
Артем не поспішав іти. Він знав: зараз мені важливо не говорити.
— Ти мовчиш інакше, — сказав він.
— Бо я змінилася, — відповіла я чесно. — Я більше не хочу бути сильною «на зло». Я хочу бути сильною для себе.
Він сів поруч.
— Це найнебезпечніша сила.
— Для кого?
— Для тих, хто звик тобою користуватися.
Наступного дня почалися наслідки. Дехто відмовлявся від співпраці — занадто страшно бути поруч із тією, хто не боїться правди. Дехто, навпаки, несподівано проявив лояльність.
Світ завжди ділиться після таких моментів:
на тих, хто відходить, і тих, хто стає ближче.
З’явилися нові імена. Нові дзвінки. Нові пропозиції.
— Ми хочемо працювати з вами, — сказали мені. — Бо ви не мовчите.
Я слухала уважно, але більше не поспішала довіряти.
— Я працюю лише з тими, хто не боїться втратити вигоду заради принципів.
Один із вечорів став переломним. Ми з Артемом поїхали за місто. Без плану. Без тем. Просто дорога, тиша і світло фар у темряві.
— Знаєш, — сказала я, дивлячись уперед, — раніше я боялася втратити людей.
— А тепер?
— А тепер я боюся втратити себе.
Він нічого не відповів. Просто взяв мою руку. І в цьому жесті було більше любові, ніж у тисячі слів.
Ми зупинилися біля річки. Вода була темною, глибокою, мов мої думки.
— Я не хочу більше рятувати тих, хто тоне, тягнучи мене за собою, — сказала я. — Я хочу будувати життя з тими, хто вміє плисти.
— Ти маєш на це право, — тихо відповів Артем.
Ці слова стали для мене дозволом.
Не бути зручною.
Не бути «хорошою для всіх».
Не виправдовувати чужі зради.
Але інтриги ще не закінчилися.
Через кілька днів я дізналася: зрадник не зник. Він почав діяти з тіні. Поширювати напівправду. Натяки. Сумніви.
Класика, — подумала я. — Коли немає сили — з’являється шепіт.
І цього разу я не збиралася захищатися.
Я збиралася йти вперед.
— Ти не боїшся? — спитав Артем.
— Ні, — відповіла я впевнено. — Бо тепер я знаю: якщо навіть залишуся одна — я вистою.
Я більше не чекала схвалення. Не шукала підтримки там, де її ніколи не було.
Я стала точкою опори для себе самої.
І в цій тиші, в цій новій внутрішній рівновазі, я відчула:
попереду — ще більша гра.
Ще вищі ставки.
І ще одна правда, до якої я поки не готова… але обов’язково буду.