РОЗДІЛ 18 (продовження)

Наступні дні стали випробуванням на витривалість. Я жила ніби на межі двох світів: у зовнішньому — усмішки, зустрічі, холодна впевненість; у внутрішньому — аналіз кожного слова, кожного погляду, кожної паузи. Я більше не дозволяла собі наївності.
Довіра — це розкіш, — думала я. — Її потрібно заслужити.
Зрадник був поруч. Він ще не знав, що я знаю. І це давало мені перевагу. Я спостерігала за ним уважно, помічаючи дрібниці, які раніше вислизали з поля зору: нервовий рух пальців, затримка погляду, надто швидка згода там, де мала бути дискусія.
Артем часто дивився на мене мовчки.
— Ти зараз небезпечна, — сказав він одного разу.
Я ледь усміхнулася.
— Ні. Я зараз усвідомлена. Це набагато страшніше.
Новий союзник діяв обережно, але ефективно. Він приносив інформацію, підтвердження, деталі, які складалися в чітку картину. Пазл зради збирався повільно, але невблаганно.
— Ви впевнені, що готові до того, що відкриється? — запитав він.
— Я давно готова, — відповіла я. — Найгірше вже сталося — я втратила ілюзії.
Одного вечора ми з Артемом вийшли з офісу пізніше за всіх. Місто було вогке після дощу, асфальт блищав, мов дзеркало.
— Ти несеш це все одна, — тихо сказав він.
— Я вмію, — відповіла я.
— Але не повинна, — він зупинився, змусив мене подивитися йому в очі.
У цей момент я відчула, як усередині щось тремтить. Не слабкість — довіру.
— Я боюся не зрад, — зізналася я. — Я боюся звикнути бути сильною на самоті.
— Ти не сама, — відповів він і обійняв мене так, ніби хотів закрити від усього світу.
Ця близькість була не пристрастю — вона була спокоєм. Рідкісним, справжнім, потрібним.
Але спокій тривав недовго.
Наступного дня я отримала докази. Не припущення. Не натяки. Факти.
Документи, листування, підписи.
Все склалося в єдину лінію.
Я сиділа в тиші й дивилася на екран.
Отже, ось так, — подумала я. — Ось де правда.
Було боляче. Не різко — глибоко. Як стара рана, яку знову торкнулися. Але сліз не було. Я переросла цю стадію.
— Що ти будеш робити? — спитав Артем.
Я повільно видихнула.
— Те, що завжди. Перетворю біль на силу.
Я не планувала скандалу. Не планувала помсти.
Я планувала перемогу.
Зустріч відбулася через два дні. Усі ключові фігури були присутні. Атмосфера — напружена, але зовні стримана.
Я дивилася на зрадника спокійно. Він усміхався. Ще.
— Перш ніж ми почнемо, — сказала я, — я хочу дещо прояснити.
У залі запанувала тиша.
Я говорила рівно, без емоцій. Кожне слово — як крок.
Я не звинувачувала. Я показувала факти.
Обличчя змінювалися.
Посмішки танули.
Хтось опускав очі.
Коли я закінчила, він мовчав.
— У вас є щось сказати? — запитала я.
Він відкрив рот… і закрив.
У той момент я зрозуміла:
Я виграла. Не тому, що сильніша. А тому, що більше не боюся правди.
Після зустрічі я вийшла на повітря. Руки трохи тремтіли. Артем підійшов, нічого не сказав — просто був поруч.
— Ти зробила це, — прошепотів він.
— Ні, — відповіла я. — Я просто не зрадила себе.
І десь глибоко всередині я відчула:
це ще не кінець.
Але це — новий рівень.