**РОЗДІЛ 18 Коли правда ранить сильніше за ворогів**

Коли правда ранить сильніше за ворогів**
Я прокинулася з відчуттям, ніби повітря стало важчим. Не від страху — від передчуття. Таких ранків у моєму житті було небагато, але кожен із них змінював хід подій. Я знала: сьогодні хтось покаже своє справжнє обличчя.
Артем ще спав поруч. Його дихання було рівним, спокійним, і на мить мені захотілося залишитися в цій тиші, де немає інтриг, підступів і болючих рішень. Але життя не дає пауз, коли ти вже зайшла надто далеко.
Я тихо встала, підійшла до вікна. Місто прокидалося — байдуже до моїх внутрішніх бур.
Я теж прокинулася, — подумала я. — І назад дороги немає.
Телефон завібрував у руці. Повідомлення було коротке, але кожне слово вдарило, як лезо.
«Тобі зрадили. Подивись документи. Не всі вороги — зовні.»
Я перечитала його кілька разів. Серце забилося швидше, але паніки не було. Лише холодна ясність. Я давно підозрювала, що удар прийде не від конкурентів. Найболючіші удари завжди завдають ті, кому ти довіряла.
Коли Артем прокинувся, я вже сиділа за столом, розклавши папери.
— Що сталося? — запитав він, одразу відчувши зміну в повітрі.
— Зрада, — відповіла я спокійно. — Але не та, яку ми чекали.
Він сів поруч, переглянув документи, і я побачила, як його щелепа напружилася.
— Це… — він замовк.
— Так, — кивнула я. — Саме він. Людина, яка дивилася мені в очі й говорила про підтримку.
Мене не трясло. Я не плакала. Усередині щось остаточно загартувалося.
Ось воно, — подумала я. — Момент, коли ти або ламаєшся, або стаєш ще сильнішою.
Того дня ми зустрілися з командою. Я дивилася на кожного уважніше, ніж будь-коли. Тепер я бачила не слова — мотиви. Не посмішки — страхи.
— У нас є проблема, — сказала я прямо. — Але вона не знищить нас. Вона зробить нас сильнішими.
Дехто опустив очі. Дехто напружився. А дехто… злякався.
І я точно знала: злякалися ті, кому є що приховувати.
Пізніше з’явився несподіваний союзник. Людина, від якої я не чекала нічого, крім нейтралітету.
— Я знаю, хто вас підставив, — сказав він. — І знаю, як це виправити.
Я мовчки дивилася на нього, зважуючи кожне слово.
— Чому ви вирішили допомогти?
Він усміхнувся сумно:
— Бо колись я був на вашому місці. І програв. Ви — ні.
Це був ризик. Але інтуїція, загартована зрадами, сказала: цього разу можна довіритися.
Увечері я залишилася з Артемом наодинці. Світло було приглушене, місто шуміло десь далеко, а між нами висіла напруга — не від проблем, а від почуттів, які більше не хотіли мовчати.
— Ти стала іншою, — сказав він тихо.
— Сильнішою, — відповіла я.
— І ще більш бажаною, — додав він, торкнувшись моєї руки.
Цей дотик був не просто жестом. Це було підтвердження: я не сама. Ми говорили мало, але кожен погляд, кожне торкання були глибшими за слова. Любов між нами вже не була втечею від проблем — вона стала опорою.
Пізніше, лежачи поруч, я дивилася в темряву і думала:
Я більше не боюся зрад. Бо знаю: вони не знищують. Вони відсіюють зайве.
Попереду був ще складний шлях. Нові викриття. Нові союзи. Нові удари.
Але тепер я точно знала:
Я не з тих, кого ламають.
Я з тих, кого загартовують.
І ця історія ще далеко не закінчена.