**РОЗДІЛ П’ЯТИЙ (доповнений)

Нові шляхи, нові зустрічі»**
Я прокинулася з відчуттям, що світ більше не обмежується минулим.
Той біль, що колись стискав серце, став тлом, на якому виросла моя сила.
Я відчувала себе іншою — сильною, незалежною, готовою на нові випробування.
Ранок почався з кави на терасі, де сонце грало на вікнах, заливаючи кімнату теплим світлом.
Я відчувала свободу, і в цій свободі відкривалося нове життя.
Я навіть не помітила, як телефон завібрував.
— Новий лист від незнайомця, — подумала я і відкрила його.
«Привіт, Аліно. Мене звати Артем. Ми знайомі через твою подругу Юлю. Я хочу запропонувати тобі щось цікаве для твого проєкту. Якщо тобі цікаво — зустрінемося?»
Я посміхнулася. Незнайоме ім’я і така впевненість.
— Чому б і ні? — сказала я сама собі.
Ми домовилися зустрітися в маленькому кафе біля парку.
Він був вже там, коли я зайшла. Високий, з відкритим поглядом і легкою усмішкою.
— Аліна? — спитав він, і його голос звучав легко, майже дружньо.
— Так, я, — відповіла я.
Ми почали говорити. Про проекти, про мрії, про життя.
Він був уважним слухачем, задавав цікаві питання і не намагався виглядати розумнішим за мене.
Це було так незвично, що я майже забула про всі минулі образи.
— Ти сильна, — сказав він раптом.
Я посміхнулася і не знала, що відповісти.
— Сила приходить не від того, що тебе не б’ють долею, — сказала я, — а від того, як ти піднімаєшся після падіння.
Він кивнув, і його погляд став глибшим.
Мені здалося, що він бачить мене такою, якою я є, без масок і ролей.
Це було нове відчуття, і воно змушувало серце битися швидше.
Після зустрічі ми продовжили спілкуватися. Кожен день приносив нові розмови, сміх, обговорення ідей.
Я відчувала, як всередині народжується щось нове.
Не стосунки з минулим, не очікування від нього, а щось живе, справжнє і легке.
Одного вечора ми разом працювали над проектом у моїй студії.
— Ти неймовірно сконцентрована, — сказав він, коли я показала свої креслення.
— Ти бачиш те, що інші пропускають, — відповіла я, не дивлячись на нього.
Між нами виникла невидима напруга. Не та, що лякає, а та, що збуджує цікавість і бажання пізнавати одне одного далі.
І тоді він запитав:
— Аліно, ти боїшся нових почуттів?
Я відчула, як серце стиснулося від несподіванки.
— Можливо… трохи. Але я більше не боюся бути собою, — сказала я.
Він посміхнувся. — І це головне.
Ми почали проводити більше часу разом. Прогулянки, кави, робота над проектом, сміх і легкі жарти.
Він не намагався мене захопити або підкорити. Він просто був поруч. І це було нове відчуття — відчуття довіри, яке я давно не відчувала.
Через кілька тижнів я вперше задумалася: можливо, щастя існує не там, де ти чекаєш його, а там, де дозволяєш собі відкритися.
Артем став людиною, з якою можна бути собою, без масок і очікувань.
І кожна зустріч з ним робила мене сильнішою, щасливішою, живою.
Але життя ніколи не дає спокою.
Минуле не відступало повністю.
Я все ще отримувала повідомлення від нього — короткі, інколи беззмістовні, але вони нагадували мені: рани залишаються, поки їх не приймаєш.
Я прийняла їх. Прийняла, що колись він був частиною мого життя, і відпустила.
Одного вечора під час прогулянки парком ми випадково зустріли стару знайому — Марину, колишню співробітницю.
— Аліно! — вигукнула вона. — Я чула про твій проект! Він неймовірний!
Артем представився. Я відчула, що це перший раз, коли хтось бачить мене в новому світлі — без тіні минулого.
Марина захоплено обговорювала мої ідеї, а я відчула себе впевненою, повноцінною, сильною.
Того вечора я зрозуміла: сильна жінка не боїться нових людей і нових можливостей.
Я усвідомила, що життя — це низка виборів, і кожен день ми можемо обирати себе.
Наступного дня Артем запросив мене на вечірню прогулянку містом.
Ми йшли вулицями, де ліхтарі відбивалися у калюжах після дощу.
— Ти справді змінилася, — сказав він тихо.
— Так, — відповіла я. — І тепер я точно знаю, що хочу.
Його погляд став серйозним, і він взяв мене за руку.
Я відчула тепло і безпеку, але не залежність.
— Ми можемо бути разом? — запитав він, обережно.
Я посміхнулася. — Ми можемо спробувати, — сказала я.
Але всередині знала: навіть якщо щось піде не так, я завжди залишуся собою.
І це відчуття було неймовірним.
Вперше за довгий час я відчула, що любов може бути легкою, а щастя — вибором, а не обов’язком.
Я йшла додому під нічним небом, і кожна зірка здавалася моїм маленьким свідком: свідком того, що я виросла, що я зміцніла, що я готова на нове.
Я знала, що завтра принесе нові випробування, нові рішення і нові зустрічі.
Але я була готова.
Я сильна.
Я щаслива.
І я більше не боюся вибору серця.