**РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ «Сила відмови»**

Сила відмови»**
Я не чекала його. І це було добре.
Ті дні, коли я постійно згадувала його, минули.
Я працювала, ходила на прогулянки, сміялася з друзями, навіть заснувала маленький проєкт — свій власний. Там усе залежало лише від мене, і це відчуття свободи було безцінним.
Але життя любить перевіряти сильних жінок.
Того дня він з’явився.
Не дзвінком, не листом — живий, прямо на моєму шляху, несподівано і навмисне.
— Аліна… — його голос був тихий, але пронизаний відчаєм і надією одночасно.
Я підняла погляд і відчула, як моє серце здригнулося, але не від слабкості, а від минулих спогадів.
— Я зараз зайнята, — промовила я спокійно.
Слова звучали твердою стіною. Колись вони були б слабкими, але тепер — ні.
— Мені потрібно з тобою поговорити… — він підійшов ближче.
Я зробила крок назад, тримаючи дистанцію.
— Ти не можеш просто з’являтися у моєму житті, — сказала я чітко, без тремтіння.
— Я… я помилився, — його очі сповнені сорому, але він намагався знайти виправдання.
Я глибоко вдихнула. Цього разу я не відчула того знайомого сум’яття.
— Можливо, ти й помилився, — сказала я, — але це не означає, що тепер можна виправити все одним словом.
Він стояв переді мною, і в його очах я бачила ту саму людину, яка колись обрала легший шлях.
— Аліна, дай мені шанс… — голос став тихішим, майже благанням.
— Я не даю шанси тим, хто колись залишив мене, — відповіла я спокійно, усвідомлюючи, що більше ніколи не стану слабкою через нього.
Моя сила виростала з кожним словом, з кожним кроком, який я робила від нього.
— Чому ти така холодна? — запитав він нарешті.
— Не холодна, — сказала я, — сильна. Сильна для себе, а не для когось іншого.
Він намагався ще раз заговорити, але я пройшла повз. Мій крок був впевненим, моє серце — спокійним. Я більше не чекала його вибачень. Я більше не залежала від чужого вибору.
Того вечора я сиділа на балконі, дивлячись на місто, освітлене тисячами вогнів.
Я відчувала спокій. Вперше за довгий час — легкість.
Бо тепер я знала точно: моє щастя не залежить від нього. Я — господиня власного життя.
Наступного дня він написав мені листа.
Довгого. Чесного. З проханням вибачення і розповіддю про те, як він усвідомив свою помилку.
Я прочитала, відчула легкий біль у серці, але не сум, не біль втрати.
Я посміхнулася. Тепер я знала: я заслуговую лише на любов, яка не перевіряє мене болем і стражданням.
Дні йшли, він намагався зустрітися, випадково “зустрічав” мене в кафе, на вулиці. Я спостерігала за ним і думала: колись я плакала б, зараз я лише розуміла — його спроби не змінять мене. Я вже не та, яку можна зламати словами чи поглядом.
І ось одного вечора я зібралася з друзями на маленький дівич-вечір.
Ми сміялися, жартували, розповідали секрети. Я бачила, як моє життя поступово заповнюється кольорами, радістю, сміхом. Я зрозуміла, що щастя — не там, де чоловік повернувся. Воно там, де ти можеш бути собою і не чекати дозволу на радість.
Він написав ще раз. Цього разу коротке:
«Мені шкода…»
Я посміхнулася і не відповіла.
Бо відповідь була очевидна: життя триває, а я йду вперед.
Я лежала в ліжку тієї ночі і думала про все: про біль, про втрату, про зраду і про власну силу.
Я зрозуміла одну просту істину:
сильна жінка не чекає на когось, хто її не обрав. Вона створює своє життя сама.
І з цим відчуттям я заснула, вперше за довгий час спокійно і щасливо.