**РОЗДІЛ ДРУГИЙ Коли тебе не обирають**

Коли тебе не обирають**
Я довго думала, що найболючіше — це коли тебе зраджують.
Але правда в іншому.
Найболючіше — коли тебе не обирають.
Не кидають зі скандалом.
Не зраджують відкрито.
А просто дивляться і кажуть:
— Ти хороша. Але не ти.
Я пам’ятаю той день до деталей. Такі дні не стираються. Вони осідають десь під шкірою і нагадують про себе тоді, коли найменше чекаєш.
Ми сиділи в кафе біля вокзалу. Маленькому, тісному, з дешевими столиками і запахом кави, який ніколи не буває справжнім. За вікном ішов сніг. Я тоді ще вірила, що це гарний знак.
Він крутив у руках чашку і мовчав.
Я вже знала.
Жінка завжди знає раніше, ніж їй скажуть.
— Я не готовий, — почав він. — Мені зараз важко. Кар’єра, відповідальність… Ти ж розумієш.
Я кивала. Я завжди все розуміла. Це була моя найбільша помилка.
— Ти сильна, Аліно, — продовжив він. — Дуже сильна. І… поруч із тобою я почуваюся слабким.
Ось вона.
Фраза, яка ламає не кістки — хребет.
Я дивилася на нього і чекала чогось ще. Вибачення. Сумніву. Болі. Але нічого не було. Лише полегшення. Він уже зробив свій вибір. Без мене.
— У тебе з’явилась інша? — запитала я спокійно.
Він зітхнув. — Вона… простіша. М’якша. З нею легше.
Я усміхнулася. Навіть тоді я не заплакала. — Передай їй привіт, — сказала я. — І будь щасливий.
Я вийшла з кафе, не озираючись. Сніг падав на волосся, танув на щоках. Люди проходили повз, хтось сміявся, хтось поспішав. А я йшла і думала тільки про одне: я не маю права зламатися.
Я не писала йому.
Не дзвонила.
Не перевіряла соцмережі.
Сильні жінки не тому сильні, що їм не боляче.
А тому, що вони знають: біль — не привід повертатися туди, де тебе не обрали.
Минали місяці.
Я працювала більше. Спала менше. Навчилася жити без очікувань. Я перестала чекати дзвінків, повідомлень, вибачень. Я навчилася бути собі опорою.
А потім я дізналася, що він одружився.
Вона була красива. Доглянута. З правильними фотографіями і правильними словами. Вони виглядали ідеально. Так, як виглядають люди, які ще не знають, що життя — не картинка.
Я закрила телефон і довго дивилася у стелю.
Не плакала.
Не кричала.
Я просто сказала собі вголос: — Ти вистоїш.
І вистояла.
Саме тому наша зустріч під дощем не була випадковою.
Минуле завжди повертається, коли думає, що ти готова.
Але воно ще не знало, що я більше не та жінка, яку можна залишити і піти без наслідків.
Я більше не прошу любові.
Я дозволяю їй або бути — або зникати.
І якщо він повернувся — значить, десь у його ідеальному житті з’явилася тріщина.
А я вже давно навчилася не бути латкою для чужих помилок.