**РОЗДІЛ Перший Жінок не ламають — вони йдуть**

Жінок не ламають — вони йдуть**
Я не вірила в долю.
Я вірила лише в роботу, втому і в те, що якщо не зламаєшся — виживеш.
Моє життя не було красивим. Воно було реальним. З ранками без кави, бо не було грошей. З вечорами, коли ноги гуділи так, що хотілося сісти просто на сходах і заплакати. Але я не плакала. Я ніколи не дозволяла собі цього розкішного задоволення.
Мене звати Аліна.
І я завжди була сильною не тому, що хотіла — а тому, що не мала вибору.
Моя квартира — це одна кімната з вікном у двір, де завжди чути чужі голоси, чужі сварки і чуже життя. Я жила так, ніби моє життя — тимчасове. Наче от-от щось зміниться. Але роки йшли, а зміни не приходили самі.
Я працювала адміністраторкою в приватній клініці. Посміхалася людям, які платили більше за один прийом, ніж я заробляла за тиждень. Слухала, як вони скаржаться на «важке життя», тримаючи ключі від дорогих машин.
Я ніколи не заздрила.
Заздрість — це слабкість. А слабкою я собі бути не дозволяла.
Того дня я повернулася додому пізніше, ніж зазвичай. Дощ почався раптово — важкий, холодний, такий, що одразу промочує до кісток. Я бігла, притискаючи сумку до грудей, і думала тільки про одне: аби швидше дістатися додому.
Саме тоді я його побачила.
Він стояв під навісом біля кав’ярні. Високий, спокійний, у темному пальті. Його обличчя було знайомим… надто знайомим. Я зупинилася різко, ніби хтось смикнув мене назад.
Це був він.
Чоловік, який колись сказав мені: — Ти занадто сильна. З такими жінками важко.
Я тоді усміхнулася.
А потім пішла.
Бо якщо чоловікові важко поруч із сильною жінкою — це не моя проблема.
Він помітив мене. Наші погляди зустрілися. У його очах майнуло здивування, а потім — щось схоже на провину. Мене це не зачепило. Я давно навчилася не чекати пояснень від тих, хто пішов.
Я зробила крок вперед. Потім ще один. Я не тікала. Я йшла рівно, з високо піднятою головою. Бо минуле не має права змушувати мене зупинятися.
— Аліно, — сказав він.
Я зупинилася.
— Ти змінилася, — додав він, ніби це було щось погане.
Я повернулася повільно. — Ні. Я просто вижила.
Він мовчав.
А я раптом зрозуміла: це не зустріч. Це початок.
І якщо колись він зробив вибір не на мою користь — тепер я зроблю свій. Не з болю. Не зі злості. А з сили.
Бо жінку можна залишити.
Але зламати — ніколи.