ЕПІЛОГ ЧЕРЕЗ ПІВТОРА РОКУ

У чотирнадцять років Марійка стала вищою за мене на два сантиметри й нагадувала про це при кожній нагоді.

— На три, якщо я у кедах, — сказала вона, коли ми фотографувалися біля входу до художнього ліцею.

— У мене теж є взуття.

— Але ти сьогодні без підборів.

— Бо ми прийшли подавати документи, а не мірятися зростом.

— Це можна робити одночасно.

Андрій відійшов на кілька кроків, щоб ми помістилися в кадр.

— Не сваріться. Софіє, станьте лівіше.

— Тут сонце.

— Тоді Марія правіше.

— Там смітник, — сказала вона.

— Самі себе фотографуйте.

Він простягнув телефон. Марійка засміялася й потягнула мене до сходів. Урешті знімок зробила випадкова жінка, яка чекала з сином. На фотографії я примружилася, Андрій не встиг усміхнутися, а Марійка вийшла трохи розмитою. Вона сказала, що саме тому світлина хороша.

Документи до ліцею ми подавали всі разом. У графі про батьків стояло ім’я Андрія й дані Олени з позначкою, що вона померла. Нижче була окрема графа для людей, яким дозволено забирати дитину й отримувати інформацію в разі небезпеки.

Марійка сама вписала мене: «Софія Руденко, біологічна мати, близька людина».

— Не надто довго? — запитала секретарка.

— Саме стільки, скільки треба, — відповіла Марійка.

Жінка не сперечалася.

Я жила з ними вже чотири місяці. Переїзд відбувався повільно. Спочатку лишила в квартирі Андрія зубну щітку. Потім кілька сорочок, коробку з книжками й робочі матеріали. Марійка питала про кожну нову річ і якось сказала, що мої черевики займають більше місця, ніж я сама.

Мою квартиру ми не продали. Я здавала її молодій парі й зберегла ключ. Це заспокоювало Марійку та мене: спільний дім був рішенням, яке можна переглянути, а не пасткою.

Перед переїздом ми влаштували родинну нараду. Андрій хотів звільнити для мене половину шафи у спальні. Марійка запитала, чи переставимо Оленин комод із коридору. Я відповіла, що ні. Комод залишився, а мої коробки два тижні стояли біля стіни, доки ми не купили окрему шафу.

— Тут замало місця для трьох людей, — сказала Марійка.

— Раніше вистачало, — відповів Андрій.

— Раніше Софія не приносила сто сорочок.

— Їх двадцять три, — уточнила я.

— Я рахувала коробки, не сорочки.

Ми звільнили частину робочого кабінету й поставили там мій стіл. Я відмовилася перетворювати Оленину майстерню на свою: її мольберт і фарби лишилися біля вікна у вітальні. Працювала переважно в студії, а вдома мала тільки ноутбук і планшет.

Першого вечора Марійка постукала до спальні й запитала, чи тепер мусить попереджати, коли хоче поговорити з батьком. Андрій відповів, що ні. Я попросила стукати лише після одинадцятої, якщо це не терміново.

— А що терміново? — запитала вона.

— Погане самопочуття, небезпека, сильний страх.

— А якщо я згадала важливе питання?

— Запиши до ранку.

— Тато дозволяв заходити завжди.

Андрій відкрив рот, але я випередила:

— Тоді це правило треба обговорити, а не вводити тільки через мене.

Наступного дня ми домовилися: двері спальні зачинені — треба стукати й чекати відповіді; відчинені — можна заходити. Марійка додала те саме правило для своєї кімнати. За тиждень Андрій порушив його першим і отримав офіційне зауваження на аркуші біля холодильника.

Спільне життя не зробило нас родиною за одну ніч. Воно лише дало більше нагод учитися поважати одне одного в дрібницях.

Перші тижні ми сперечалися через побут. Андрій складав рушники за розміром, я залишала робочі чашки з водою для пензлів на підвіконні. Марійка розкидала одяг і звинувачувала нас у подвійних стандартах. Ми створили спільний розклад прибирання. Він протримався шість днів.

Потім навчилися домовлятися без таблиці.

Олена залишалася в нашому домі. Її фотографії висіли на місцях, акварелі повернулися до стін після виставки. У день її народження ми готували вечерю, яку вона любила, і дивилися старі записи. Я не завжди залишалася на весь вечір. Іноді Марійці й Андрієві потрібен був час удвох.

Відсутність у такі вечори більше не здавалася вигнанням.

З Наталією Марійка погодилася зустрітися вдруге лише через дев’ять місяців. Перед цим мама ходила до психолога й передала мені листа без прохання показувати доньці. У ньому вперше не пояснювала власних мотивів. Написала конкретно, що зробила: підтримала тиск батька, приховала лист Гнатюків, збрехала Марійці й двічі порушила заборону на контакт.

Я віддала лист Марійці після того, як запитала дозволу. Вона прочитала й сама запропонувала зустріч у кав’ярні.

Тепер вони бачилися раз на два-три місяці. Мама називала її Марією, не онукою. Не телефонувала без дозволу й не дарувала дорогих речей. Марійка зверталася до неї «Наталіє». Обом цього поки вистачало.

На останній зустрічі ми сиділи в тій самій кав’ярні, де колись говорили з Андрієм про перше побачення. Мама принесла один конверт і поклала перед Марійкою.

— Тут фотографії Софії у тринадцять, — сказала. — Можеш подивитися зараз, забрати або залишити. Я не підписувала, бо не хочу вигадувати, що саме вона тоді відчувала.

Марійка відкрила конверт. На першому знімку я стояла біля школи з короткою стрижкою й незадоволеним обличчям.

— Ви казали, що ніколи не носили коротке волосся, — звернулася вона до мене.

— Забула цей рік.

— Тобі не подобалося, — сказала мама. — Перукарка обрізала більше, ніж ти просила.

Вона зупинилася й додала:

— Якщо Софія сама хоче про це говорити.

Раніше Наталія відразу розповіла б усю історію, не помітивши моєї реакції. Тепер чекала.

— Можна, — відповіла я.

Мама розповіла, як я тиждень ходила до школи в шапці, хоча було тепло. Марійка сміялася й попросила сфотографувати знімок.

Наприкінці зустрічі Наталія запитала:

— Чи можу я привітати тебе з вступом, коли будуть результати?