РОЗДІЛ 19 БАБУСЯ БЕЗ ПРАВА

Наступного дня я поїхала до матері.

Вона відчинила не відразу. Коли побачила мене, спочатку зраділа, потім помітила вираз обличчя й відступила.

— Заходь.

— Навіщо ти писала Марійці з чужої сторінки?

Мама зачинила двері.

— Вона сама відповіла.

— Бо не знала, хто ти.

— Я не брехала. Спочатку написала, що знала тебе маленькою.

— Це і є брехня. Ти навмисно приховала ім’я, щоб вона почала розмову.

— Як інакше я могла пояснити? Ти заблокувала мене, її батько погрожував поліцією.

— Треба було зупинитися.

— Для тебе це легко. Ти вже поруч із нею. Зустрічаєшся з її батьком, ходиш у їхній дім, стала близькою людиною. А мені лишила покарання.

— Це не покарання. Марійка не засіб від твого почуття провини.

Мама пішла до кухні. Я залишилася в передпокої.

— Не хочеш навіть сісти?

— Спочатку дай телефон.

— Навіщо?

— Хочу побачити все листування.

— Це між мною й онукою.

— Ти знову називаєш її так, наче слово дає тобі права.

— А тобі слово «мати» права дало?

— Ні. Саме цього я навчилася.

Мама поклала телефон на тумбу, але не подала. Я взяла сама й відкрила повідомлення. Вона створила сторінку з іменем «Наталя Вікторівна», без фотографії. Спочатку хвалила Марійчині роботи, потім надіслала мої дитячі малюнки. Написала, що знала дівчинку, дуже схожу на неї.

За три дні зізналася, що моя мати. Розповідала про вагітність так, ніби була єдиною людиною, яка мене захищала. Згадувала батькову суворість, але жодного разу — власну згоду. Писала, що роками шукала Марійку, хоча до смерті батька не зробила нічого.

Останнє повідомлення було найгіршим: «Софія боїться, що ти полюбиш мене й зрозумієш, скільки вона від тебе приховала».

— Ти написала дитині, що я ревную.

— А це неправда?

— Я боюся не її любові до тебе. Боюся, що ти зробиш її відповідальною за наше минуле.

— Я хочу попросити пробачення.

— Ти вже просила. Вона сказала «ні».

— Її батько стояв поруч.

— Я теж. Думаєш, вона не здатна висловити власне рішення?

Мама забрала телефон.

— Чого ти прийшла?

— Марійка хоче зустрітися один раз.

Вона завмерла.

— Коли?

— Якщо погодишся на умови. У кабінеті Лариси. Поруч будемо ми з Андрієм. Не називатимеш її онукою, доки вона сама не дозволить. Не проситимеш обійняти. Не даруватимеш нічого. Відповідатимеш на питання без звинувачень на адресу батька, мене, Олени чи Андрія. Після зустрічі не писатимеш, доки Марійка не звернеться сама.

— Наче я небезпечна.

— Ти вже обійшла дві прямі заборони.

— А якщо не погоджуся?

— Зустрічі не буде.

Мама сіла на лавку біля дверей.

— Погоджуюся.

— Я попрошу повторити це при Ларисі.

— Добре.

— І видали сторінку.

— Після зустрічі.

— Зараз.

Вона дивилася на мене довго. Потім відкрила налаштування й видалила обліковий запис.

— Задоволена?

— Ні. Але це перший нормальний крок.

Я пішла, не заходячи до кухні.

Андрій був проти зустрічі навіть у присутності психологині.

— Наталія маніпулювала нею два тижні, — сказав він. — А тепер отримає те, чого домагалася.

— Зустріч потрібна Марійці.

— Вона думає, що потрібна.

— Ми не зможемо перевірити замість неї.

— Якщо ваша мати знову почне тиснути?

— Я зупиню.

— Минулого разу Марія вже почула достатньо.

— Тому цього разу будуть правила й Лариса.

Андрій ходив моєю вітальнею, не знімаючи куртки.

— Ви захищаєте Наталію?

— Ні. Захищаю право Марійки отримати власну відповідь, а не нашу версію.

— Вона дитина.

— І не перестане бути дитиною, якщо ми почуємо її бажання.

— Я не хочу, щоб вона знову страждала.

— Не зможете вберегти від усього. Можете тільки бути поруч і завершити зустріч, якщо стане погано.

Він зупинився.

— Ви говорите як Лариса.

— Бо вже запитала її думку.

— Без мене?

— Запитала загальну пораду, не домовлялася про час.

— Ми знову ухвалюємо рішення окремо.

— Я нічого не ухвалила. Прийшла говорити з вами.

Андрій сів і провів руками по обличчю.

— Я ненавиджу цю ситуацію.

— Я теж.

— Добре. Одна зустріч. Якщо Наталія порушить будь-яку умову, ми йдемо.

— Так.

— І Марія має знати, що може зупинити в будь-яку хвилину.

— Звичайно.

Ми повідомили їй разом. Марійка не зраділа, лише запитала дату й чи мама справді видалила сторінку.

— При мені, — відповіла я.

— Вона може зробити нову.

— Може. Саме тому довіра ще не повернулася.

— Ви їй не довіряєте, але дозволяєте зустріч.

— Дозволяє твій батько. Я погоджуюся бути поруч.

— А якщо я захочу побачити її ще раз?

— Тоді обговоримо після зустрічі, — сказав Андрій.

За день до зустрічі Лариса поговорила з нами окремо. Спочатку з Марійкою, потім запросила мене й Андрія.

— Вона склала перелік запитань, — повідомила психологиня. — Головне для неї — почути, чому Наталія не підтримала Софію. Ще хоче перевірити, чи визнає та власну відповідальність без посилання на покійного чоловіка.

— Мати посилатиметься, — сказала я. — Вона все життя пояснювала рішення батьковим характером.

— Тоді Марія почує це сама. Не виправляйте Наталію після кожного речення.

— А якщо вона брехатиме?

— Ви можете один раз уточнити факт. Якщо брехня триває або переходить у тиск, завершуємо розмову.

Андрій сидів, схрестивши руки.

— Я досі вважаю, що це погана ідея.

— Маєте право сказати Марії про свій страх, — відповіла Лариса. — Але вона вже прочитала повідомлення Наталії. Заборона не поверне стан до контакту.

— А якщо після зустрічі вона захоче регулярного спілкування?