РОЗДІЛ 17 НЕ КРОВ

Результат Денисового аналізу прийшов за два тижні.

У нього виявили генетичний варіант, пов’язаний із кардіоміопатією. Лікар пояснив, що це не діагноз і хвороба може не розвинутися, але біологічним дітям Дениса варто пройти цільове дослідження.

Марійка прочитала висновок сама.

— Тобто шанс один до двох? — запитала.

— Успадкувати варіант — приблизно так, — сказав кардіолог. — Але навіть за позитивного результату ми говоритимемо про спостереження, а не про вирок.

— Мама померла не через серце.

— Ні, — відповів Андрій.

— Але я можу теж захворіти.

— Усі люди можуть захворіти, — сказав лікар. — Перевага в тому, що ми знаємо, що саме перевіряти.

Марійка погодилася здати кров. У процедурному кабінеті попросила, щоб Андрій зайшов із нею. Я лишилася в коридорі.

Це не образило. Принаймні я так собі сказала.

Двері відчинилися за кілька хвилин. Марійка вийшла бліда, з ваткою на згині ліктя. Андрій ніс її куртку й рюкзак.

— Я не боялася, — повідомила вона.

— Звичайно, — сказала я.

— Тато боявся більше.

— Це наклеп, — відповів він.

— Ти відвернувся.

— Не люблю голок.

— Отже, боявся.

Вони сперечалися до самого виходу. Я слухала й відчувала, як напруга трохи слабшає.

Чекати треба було десять днів. За цей час Марійка прочитала все, що знайшла про хворобу, й налякала себе рідкісними ускладненнями. Андрій заблокував кілька сайтів, вона знайшла інші. Я попросила лікаря надіслати перевірені матеріали для підлітків.

На фізкультурі вона відмовилася бігти крос. Учитель сказав, що довідки про звільнення немає, й поставив низьку оцінку. Андрій хотів негайно їхати до школи. Марійка замкнулася у ванній і заявила, що більше нікому не розповідатиме про аналіз.

— Він не мав права змушувати, — сказав Андрій, ходячи кухнею. — Після обстеження й очікування результату будь-який нормальний учитель мав би дозволити пропустити.

— Ти не дав мені поговорити, — відповіла Марійка з-за дверей.

— Ти прийшла додому й сказала, що більше не підеш на фізкультуру. Я дізнався про оцінку з електронного щоденника.

— Бо ти одразу б подзвонив.

— І подзвоню.

— Не треба!

Я сиділа у вітальні й не втручалася, доки Андрій не запитав:

— Софіє, що ви думаєте?

— Що спочатку треба зателефонувати лікареві й уточнити, чи є обмеження до результату. Потім запитати Марійку, чого вона хоче від розмови зі школою.

— Вона хоче, щоб я нічого не робив.

— Ні, — озвалася Марійка. — Я хочу, щоб мене не змушували бігти й не розповідали всьому класу про хворобу, якої може не бути.

— Тоді це дві конкретні вимоги, — сказала я.

Андрій зателефонував кардіологові. Лікар пояснив, що медичних заборон немає, але через сильну тривогу можна тимчасово зменшити навантаження. Надіслав коротку рекомендацію без діагнозу.

— Я передам учителеві тільки цю довідку, — сказав Андрій. — Без подробиць. Попросимо дозволити тобі ходьбу замість кросу до результату.

Двері відчинилися.

— І не сваритимешся?

— Якщо він погодиться, ні.

— А якщо ні?

— Тоді сперечатися доведеться.

Марійка вийшла. Очі були червоні.

— Я не хочу померти як мама.

Андрій обійняв її.

— Ти не маєш її хвороби.

— Зате можу мати іншу.

— Можеш не мати.

— Ви не знаєте.

— Не знаємо. Саме тому перевіряємо.

Я стояла осторонь. Марійка подивилася на мене через батькове плече.

— А у вашій родині що було?

— У дідуся високий тиск. Бабуся з батькового боку померла після інсульту в сімдесят три роки. У мами проблеми зі щитоподібною залозою. Я зберу точну інформацію.

— Чому не зробили раніше?

— Треба було. Я думала, що знаю достатньо.

Наступного дня я зателефонувала всім живим родичам, яких могла знайти. Двоюрідна тітка згадала про серцевий напад прадіда, інший родич — про хворобу нирок. Половина інформації була неточною. Я склала таблицю з віком, діагнозами й джерелами, окремо позначила неперевірені розповіді.

Андрій переглянув і сказав:

— Тепер ви теж робите таблиці.

— Поруч із вами це неминуче.

— Марія буде задоволена.

Вона не була. Побачила кількість рядків і сказала, що наша родина хвора на все.

— Ні, — пояснила я. — Просто якщо зібрати історію трьох поколінь будь-якої родини, список буде довгим. Важливі вік і підтверджені діагнози.

— Навіщо тоді збирали?

— Щоб лікар мав факти, а не наші здогадки.

— Я більше не хочу читати.

— Тоді не читай. Я передам сімейній лікарці.

Уперше Марійка сама вимкнула пошук і віддала мені телефон. Ми домовилися, що до результату вона не читатиме медичних форумів, а всі питання запише для лікаря.

Тієї ночі Андрій зателефонував після опівночі.

— Вона заснула, — сказав. — А я ні.

— Боїтеся результату?

— Так. І того, що знову зроблю її страх гіршим.

— Сьогодні ви вислухали.

— Після того, як заблокував сайти й зібрався сваритися зі школою.

— Ви вчасно зупинилися.

— Завдяки вам.

— Наступного разу зможете самі.

— А ви не хочете, щоб я потребував вас?

Запитання було особистим.

— Хочу. Але не як єдину людину, що заважає вам діяти зі страху. Це надто велика відповідальність.

— Я не прошу бути єдиною.

— Тоді можете потребувати.

Ми мовчали в слухавку. Він був у квартирі за кілька кілометрів, я — у своїй, але ця нічна розмова здавалася близькішою за поцілунки.

— Приїхати? — запитала я.

— Ні. Марія прокинеться й вирішить, що все зовсім погано.

— Добре. Тоді залишу телефон зі звуком.

— Дякую.

Вранці він написав, що заснув на кухні за годину до будильника. Марійка знайшла й накрила пледом, а потім поскаржилася, що дорослі не вміють виконувати власні поради про сон.