РОЗДІЛ 16 ЇЇ ДРУГИЙ БАТЬКО

Денис зателефонував у понеділок о сьомій ранку.

— У моєї сестри виявили спадкову кардіоміопатію, — сказав він. — Лікар порадив перевірити всіх близьких родичів. Я ще не маю результатів, але подумав, що ти повинна знати.

Я сіла на ліжку.

— Надішли висновок і назву мутації, якщо її підтвердили.

— У мене тільки виписка сестри. Мати вмовляє всю родину здати аналіз.

— Здай.

— Здам.

Він помовчав.

— Як вона?

— Хто?

— Дівчинка. Марія.

— Добре.

— Вона знає про мене?

— Знає ім’я, що ти маєш сім’ю і не хотів знайомитися.

— Ти прямо сказала?

— Вона прямо запитала.

— Я тоді злякався.

— Ти й тепер злякався.

— Так.

Несподівана чесність зупинила мою готову відповідь.

— Дружина побачила наше листування, — продовжив Денис. — Довелося розповісти.

— І?

— Вона думає, що я маю зустрітися з Марією.

— А ти?

— Не знаю.

— Тоді не приходь. Марійка не повинна допомагати тобі з’ясовувати власні почуття.

— Я не хочу нашкодити.

— Почни з аналізу й медичної інформації. Решту вирішуватиме вона разом із батьком.

— З батьком, — повторив Денис.

— Так. Його звати Андрій Гнатюк.

— Він знає про мене?

— Усе необхідне.

— Ненавидить?

— Це не має значення.

Я завершила розмову й одразу зателефонувала Андрієві. Він вислухав, попросив переслати документи й сказав, що запише Марійку до кардіолога.

— Про бажання Дениса зустрітися скажемо після лікаря, — додав.

— Він не сказав, що хоче. Сказав, що так думає його дружина.

— Тим більше.

Обстеження призначили через три дні. Я чекала в коридорі, поки Андрій був із Марійкою в кабінеті. Лікар зробив кардіограму, ультразвукове дослідження й пояснив, що наразі серце здорове. Рішення про генетичний тест залежатиме від результатів Дениса та точного діагнозу його сестри.

— Я помру? — запитала Марійка вже на вулиці.

— Усі колись помруть, але лікар не знайшов у тебе хвороби, — сказав Андрій.

— Можна було відповісти просто «ні».

— Це була б неправда.

Вона глянула на мене.

— Ви теж так думаєте?

— Думаю, що зараз ти здорова. Якщо буде ризик, ми перевіримо й знатимемо, що робити.

— А це від Дениса?

— Може бути в його родині, — відповіла я.

— Він сам сказав?

— Так.

— Отже, ви з ним говорили.

— Сьогодні зранку. Через медичну інформацію.

Марійка зупинилася.

— Він хоче мене побачити?

Ми з Андрієм переглянулися. Приховати означало повторити стару помилку.

— Його дружина вважає, що він повинен, — сказала я. — Сам він не впевнений.

— А ви що сказали?

— Щоб не приходив, доки не зрозуміє, чого хоче.

— Ви вирішили за мене?

— Ні. Я захистила тебе від зустрічі, на якій дорослий чекатиме, що ти заспокоїш його провину. Якщо ти захочеш побачити Дениса, ми це обговоримо.

— Хочу.

Андрій напружився.

— Маріє, ти щойно почула про нього нову інформацію. Не треба вирішувати відразу.

— Я думала раніше. Хочу побачити один раз.

— Навіщо?

— Щоб не вигадувати, який він.

Її відповідь нагадала мої слова про портрет без обличчя. Андрій теж це зрозумів.

— Добре, — сказав він. — Але не найближчими днями. Спершу поговоримо з Ларисою.

— Ви теж будете?

— Якщо захочеш.

— Хочу. І Софія.

— Добре.

Денис погодився на зустріч наступної суботи в кабінеті психологині. Напередодні написав мені п’ять повідомлень із питаннями: що принести, як звертатися, чи можна показати фотографії синів, чи буде Андрій, що саме Марійка знає. Я відповіла лише, що він має говорити правду й не давати обіцянок, яких не виконає.

Увечері з його номера зателефонувала Ірина.

— Я дружина Дениса, — представилася. — Він поруч і знає, що я телефоную.

— Я слухаю.

— Хочу перепросити, якщо це недоречно. Мені треба зрозуміти, як підготувати синів.

— Марійка ще не вирішила, чи знайомитиметься з ними.

— Знаю. Ми поки сказали лише, що в тата є доросла знайома з минулого, з якою він має важливу розмову.

— Марійка не доросла знайома.

— Саме тому телефоную. Денис боїться сказати дітям, доки не знає, чи вона його прийме.

— А якщо не прийме, її існування перестане бути фактом?

Ірина замовкла.

— Ні. Я теж так сказала. Ми посварилися.

— Чого ви хочете від мене?

— Підтвердження, що це справді його донька. Я бачила тільки ваші повідомлення.

— Є результат ДНК, який підтверджує моє материнство, документи з пологового й хронологія. Денис був єдиним можливим біологічним батьком. Якщо потрібне юридичне підтвердження його спорідненості, аналіз робиться за згодою Андрія.

— Денис каже, що не сумнівається.

— Тоді питання не до мене.

— Ви сердитеся.

— Так. Але не на вас.

— Я дванадцять років жила з чоловіком і не знала, що він має доньку. Можу сердитися на вас обох.

— На мене — за що?

— Що з’явилися зараз.

Її чесність була неприємною, але зрозумілою.

— Я не шукала вашого чоловіка. Зв’язалася лише через медичну інформацію.

— Розумію головою. Але наше життя теж змінилося.

— Марійка не відповідає за вашу злість. Не знайомте її із синами, якщо вони почують удома, що вона проблема.

— Ми так не говоримо.

— Діти чують не тільки прямі слова.

Ірина видихнула.

— Ви маєте рацію. Я поговорю з психологом.

— Не з Ларисою. Вона працює з Марійкою, і межі мають бути окремі.

— Добре.

Перед завершенням вона запитала:

— Ви хочете повернути Дениса?

Я засміялася від несподіванки.

— Ні.

— Це не смішно.

— Перепрошую. Просто востаннє думала про нього як про можливого чоловіка, коли мені було сімнадцять. Я зустрічаюся з Андрієм.