РОЗДІЛ 15 НЕ НАЗИВАЙ МЕНЕ МАМОЮ

Після виставки Андрій попросив Марійку додати мене до переліку людей, яким школа може телефонувати в разі потреби.

— Навіщо? — запитала вона.

— Я двічі на місяць виїжджаю на об’єкти. Дядько Максим живе на іншому кінці міста, Ліза теж не завжди вдома. Софія працює за десять хвилин від школи.

— Тобто вона буде мене забирати?

— Лише якщо ти погодишся й я не зможу приїхати.

Марійка подумала й кивнула.

У шкільній анкеті біля мого імені написали «близька людина родини». Я перечитала формулювання кілька разів. Воно не вимагало точнішої ролі й водночас означало більше, ніж викладачка.

До цього ми з Андрієм встигли сходити ще на два побачення. Перше було в кіно. Ми обрали фільм навмання й вийшли через сорок хвилин, бо обоє засинали. Решту вечора провели в маленькій пекарні, сперечаючись, чи можна оцінювати фільм, не додивившись.

На другому Андрій запросив мене до майстерні при технічному університеті. Там його колеги випробовували модель мосту. Я нічого не розуміла в розрахунках, зате помітила, що макет для презентації пофарбували так, що дрібні деталі зливалися. Наступного дня зробила нову схему кольорів.

— Ви прийшли на побачення й знайшли собі роботу, — сказав Андрій.

— Тепер у вас гарна модель.

— А в мене комплекс через оформлення презентацій.

— Це корисний результат.

Він поцілував мене просто в порожній аудиторії. Потім ми обоє автоматично подивилися на двері й засміялися.

Марійка вимагала короткого звіту після кожної зустрічі. Не подробиць, як вона наголошувала, а «загального стану справ».

— Ми ще зустрічаємося, — сказав Андрій після кіно.

— І все?

— А що ти хочеш знати?

— Чи вам було цікаво.

— Було.

— Чи цілувалися?

— Ти сказала без подробиць.

— Це загальний стан.

— Маріє, — втрутилася я, — ми говоритимемо, якщо наші рішення змінять твоє повсякденне життя. Кожну зустріч обговорювати не будемо.

— Тоді можете таємно одружитися.

— Шлюб точно змінив би твоє життя, — відповів Андрій. — Про нього ти дізнаєшся заздалегідь.

— Наскільки?

— Ми не збираємося одружуватися, — сказала я.

— Зараз, — додав він.

Я повернулася до нього.

— Можна без уточнень?

— Ви вимагали чесності.

Марійка закрила обличчя долонями.

— Ви нестерпні.

Ми не торкалися одне одного при ній без потреби, але й не відскакували, якщо наші руки зустрічалися. Андрій один раз поцілував мене в щоку на прощання. Марійка закотила очі й продовжила взуватися. Це була мала реакція, але для нас вона означала багато.

Під час заповнення шкільної анкети секретарка попросила мій паспорт і запитала:

— Ви нова дружина батька?

— Ні, — відповіла я. — Біологічна мати Марії, але не законна представниця.

Жінка розгубилася й перевела погляд на Андрія.

— Тоді ми не можемо надати право забирати дитину без вашої заяви.

— Саме для цього я прийшов, — сказав він.

Марійка сиділа поруч і малювала на полях анкети.

— Можна просто написати «Софія»? — запитала вона.

— У документах потрібен зв’язок із дитиною, — пояснила секретарка.

— Вона близька людина.

— Так і запишемо.

У коридорі Марійка сказала, що їй не подобається слово «біологічна».

— Чому? — запитала я.

— Звучить як урок природознавства.

— Можемо пошукати інше.

— «Перша мама» не хочу. Мама казала так, але ви не були мамою після пологового.

— Згодна.

— «Рідна» теж ні, бо тато й мама рідні.

— Тоді не поспішай із назвою.

— Усім потрібна назва.

— У шкільній анкеті вже знайшли: близька людина.

Вона подумала й сказала, що поки це найменш погано.

Через тиждень мені зателефонувала шкільна медсестра.

— Марія Гнатюк травмувала ногу на фізкультурі. Батько зараз поза містом, сказав звернутися до вас.

— Що з ногою?

— Схоже на розтягнення, але потрібен огляд у травмпункті.

Я залишила Яну з групою й доїхала до школи за сім хвилин. Марійка сиділа в медичному кабінеті, тримаючи на щиколотці пакет із льодом. Обличчя було сердите, очі почервоніли.

— Не треба було приїжджати, — сказала вона.

— Треба. Болить?

— Ні.

— Це неправда.

— Трохи.

Медсестра передала довідку й пояснила, що Марійка невдало приземлилася після стрибка. Я зателефонувала Андрієві. Він уже їхав до міста, але мав бути лише за півтори години.

— Вези її до травмпункту, — сказав він. — Я зустріну вас там. Документи є в електронному застосунку, надішлю дані.

Він говорив швидко. Позаду шуміла дорога.

— Не перевищуйте швидкість, — сказала я.

— Не буду. Дай Марії слухавку.

Вона взяла телефон.

— Тату, все нормально. Не треба їхати… Ні, не зламала… Не знаю… Добре.

Повернула мені.

— Він панікує.

— Він хвилюється.

— Це те саме, тільки пристойним словом.

Я допомогла їй дійти до машини. Марійка відмовлялася спиратися на мене, але на сходах біль посилився. Тоді вона поклала руку мені на плече.

У травмпункті була черга. Ми просиділи майже годину. Марійка спочатку відповідала односкладово, потім попросила показати фото з її виставки. Я відкрила галерею в телефоні.

— Видаліть оцю, — сказала вона. — Я тут із заплющеними очима.

— Це моя улюблена.

— Чому?

— Ти смієшся.

— Я схожа на жабу.

— Не схожа.

— У вас поганий смак.

Я не видалила фотографію. Марійка забрала телефон і сама перемістила її до кошика, а за хвилину відновила.

— Нехай буде, — сказала.

Лікар запросив нас до кабінету. Оглянув ногу, направив на рентген і запитав:

— Ви мама?

— Ні, — відповіла я.

— Так, — одночасно сказала Марійка.

Ми подивилися одна на одну.

— Біологічна, — додала вона. — Тато зараз їде.