РОЗДІЛ 13 НІХТО НЕ ЗАБЕРЕ МОЮ ДОНЬКУ

За кілька днів до маминого приходу я попросила в неї свої дитячі фотографії.

— Для Марії? — запитала вона.

— Так. Вона хоче побачити, як я виглядала у дванадцять.

Мама відразу запропонувала привезти альбоми до студії.

— Ні. Я заберу копії сама.

— Вона не хоче мене бачити?

— Поки ні.

— Ти розповіла їй, що я шкодую?

— Розповіла факти. Ти тиснула на мене, приховала інформацію й тепер хочеш контакту. Марійка сама вирішить, коли буде готова.

— Якщо ти говориш таким голосом, вона ніколи не буде готова.

— Яким?

— Наче я чудовисько.

— Я не називала тебе так.

— Але вона почує ставлення.

— Почує. Я не вдаватиму, що довіряю. Водночас не забороняю їй колись познайомитися.

Мама погодилася підготувати фотографії. Наступного ранку я забрала невеликий конверт у неї на роботі. Вона не намагалася їхати зі мною й не поклала всередину листа. Це дало хибну надію, що вона почула.

Ми з Марійкою переглядали знімки після заняття. На одному я стояла біля мольберта в художній школі, на другому тримала грамоту за міський конкурс, на третьому сиділа на дачі в завеликій куртці.

— Я не схожа, — сказала Марійка.

— Трохи форма очей, — відповіла я.

— В Олени були світлі. Тато казав, що мої від біологічних батьків.

— Можливо, від Дениса. У нього карі.

Вона довго порівнювала фотографію зі своїм відображенням у темному екрані планшета.

— Ви в моєму віці були нижчі.

— Так.

— І волосся світліше.

— Потемнішало після двадцяти.

— Ви вже добре малювали?

— Гірше за тебе.

— Це ви кажете як біологічна мати чи викладачка?

— Як викладачка.

Марійка всміхнулася.

На звороті кількох фотографій мама підписала дати. Жодних звернень до Марійки не було. Я відзначила це в повідомленні: «Дякую, що передала без листів і подарунків».

Вона відповіла: «Я вчуся».

Увечері зателефонувала й попросила розповісти, яка фотографія сподобалася Марійці найбільше.

— Я не переказуватиму кожну її реакцію.

— Чому? Це ж про тебе.

— Бо тоді вона стане об’єктом нашого обговорення без згоди.

— Ти вже зовсім збожеволіла від цих психологів.

— Можливо. Але правило не зміниться.

— Скажи хоча б, чи вона схожа на тебе.

— Мамо, досить.

— Добре. Я лише питаю.

Вона завершила виклик спокійно. Наступні кілька днів не телефонувала. Я вирішила, що ми зробили один малий крок у правильний бік.

Тим часом на сторінці студії Яна опублікувала анонс Олениної виставки. У тексті не було Марійчиного імені, але на одному фото вона стояла спиною біля робіт. Мама поставила вподобання з власної сторінки. Я помітила й видалила її позначку, щоб Марійка випадково не побачила профіль.

— Може, заблокувати? — запитала Яна.

— Вона знайде інший спосіб дивитися. Поки не пише й не приходить, хай бачить відкриту інформацію.

— Ти їй довіряєш?

— Ні. Просто не можу контролювати весь інтернет.

У п’ятницю мама надіслала: «Виставка гарна. Я не прийшла, хоча дуже хотіла. Сподіваюся, ти це цінуєш».

Я відповіла: «Дотримання межі не послуга, за яку дитина має платити зустріччю».

Вона більше не писала.

Пізніше ми з’ясували: з фотографії афіші Наталія впізнала будівлю, відкрила сайт, знайшла розклад і вирішила, що після кількох днів «правильної поведінки» вже заслужила винагороду.

Мама прийшла до студії в суботу, коли Марійка була на занятті.

Я не бачила її майже місяць. Вона телефонувала, залишала повідомлення й одного разу чекала біля мого будинку. Я пояснила, що розповім про неї Марійці лише тоді, коли дівчинка сама захоче знати про біологічну родину. Мама відповіла, що я позбавляю її останнього шансу виправити помилку.

Того ранку Яна стояла за стійкою, а я показувала групі, як підготувати роботи до виставки. Мама ввійшла тихо, зняла пальто й кілька хвилин спостерігала з коридору. Я помітила її лише тоді, коли Марійка підвела голову.

Вони впізнали одна одну без представлення.

У Марійки були мамині вилиці й форма очей. Наталія побачила це відразу. Притиснула долоню до грудей і прошепотіла:

— Онучко.

У залі стало тихо.

Я поставила палітру на стіл.

— Яно, продовжиш заняття?

Підійшла до матері й узяла її під лікоть.

— Вийди зі мною.

— Софіє, дай хоча б подивитися.

— Ти вже подивилася. Тепер іди.

Марійка встала.

— Це ваша мама?

Я не могла знову збрехати.

— Так. Наталія Руденко.

— Моя бабуся?

— Біологічна, — відповіла мама раніше за мене. — Я так довго на тебе чекала.

— Мамо, припини.

— Що припинити? Казати правду? Вона має право знати, що в неї є родина.

— У неї є родина.

— Ти розумієш, що я мала на увазі.

Яна попросила дітей перейти до другої зали. Марійка лишилася на місці.

— Софія казала, ви змусили її віддати мене, — сказала вона.

Мама зблідла.

— Я не змушувала. Ми хотіли для вас обох кращого.

— Ви сказали, що не пустите її додому з дитиною?

— Це батько сказав. Я була між ними.

— Але не допомогли.

— Я помилилася. Саме тому хочу все виправити.

Мама простягнула руку. Марійка відступила.

— Не торкайтеся мене.

— Добре, звичайно. Я тільки хотіла… Ти так схожа на Софію в дитинстві.

— Ви мене не знаєте.

— Поки що. Ми можемо познайомитися.

— Ні.

Одне слово прозвучало чітко. Мама подивилася на мене, ніби чекала, що я виправлю невиховану дитину.

— Ти чула? — сказала я. — Вона не хоче.

— Їй дванадцять. Вона не розуміє, від чого відмовляється.

— Це ви не розумієте, що робите, — промовила Марійка.

Вхідні двері відчинилися. Андрій прийшов раніше, ніж зазвичай. Побачив матір, Марійчине обличчя й за кілька секунд опинився поруч із донькою.