РОЗДІЛ 12 ТЕ, ЩО ЗНАЛА ОЛЕНА

Три тижні Марійка не приходила й не писала.

Я працювала більше, ніж могла витримати. Взяла два додаткові замовлення, провела відкритий урок для батьків і погодилася оформити вітрину книгарні, хоча раніше відмовлялася через брак часу. Увечері поверталася додому такою втомленою, що засинала, не роздягаючись.

Це не допомагало.

Щоразу, коли відчинялися двері студії, я підводила голову. У кожній невисокій темноволосій дівчинці на вулиці впізнавала Марійку. Телефон перевіряла мовчки, щоб Яна не помічала.

— Ти робиш усе правильно, — сказала вона одного вечора.

— Не писати дитині, яка попросила не писати, — це не досягнення. Це мінімальна повага.

— Раніше ти могла б переконувати себе, що одне повідомлення нічого не зіпсує.

— Раніше я й поцілувала її батька, знаючи, що не час.

— Ви обоє це зробили.

— Я відповідаю за себе.

Яна вимкнула лампу над столом.

— А Андрій?

— Пише тільки про повернення оплати й файли Олениних робіт.

— Ти відповідаєш?

— Про роботу.

— Зручно.

— Правильно.

— Не завжди те саме.

Я не хотіла обговорювати. Віддала їй ключі й пішла.

За два дні Андрій зателефонував.

— Мені треба показати вам одну річ, — сказав без привітання. — Ви будете в студії після восьмої?

— Буду.

— Прийду сам.

Він з’явився о восьмій двадцять. Я саме завершила вітрину й витирала фарбу з рук. Андрій поклав на стіл прозору теку.

Усередині була вирізка з місцевої газети п’ятирічної давності. На фотографії я стояла біля входу до щойно відкритого «Контуру». Підпис повідомляв: «Художниця Софія Руденко повернулася до рідного міста й створила простір для дітей та дорослих».

На полях синьою ручкою було написано: «Софії двадцять чотири. Марії сім. Може бути вона. Не звертатися без рішення Марії».

Я впізнала почерк Олени.

— Де ви це знайшли?

— Марія принесла сьогодні. Вирізка лежала в тому самому конверті, де вона знайшла лист.

— Вона бачила її раніше?

— Так.

Я сіла.

— Коли?

— Після смерті Олени. Знайшла вирізку й шукала вашу студію в мережі. Два роки читала дописи. Коли ви оголосили набір до підліткової групи, попросила мене записати.

Я згадала першу зустріч. Її уважний погляд. Запитання, чи малюю я дітей. Те, як вона не здивувалася, коли я назвала Олену на ім’я. Марійка не просто помічала мою реакцію — вона її перевіряла.

— Вона знала, хто я?

— Підозрювала. Олена не написала прямо. Але поряд із вирізкою лежала копія вашої виписки без прізвища. Збігався вік.

— Чому не сказала вам?

— Боялася, що забороню йти.

— І мала рацію, — сказала я.

— Це не робить її мовчання правильним.

— Не робить. Але пояснює.

Андрій відкрив теку ще раз. Під газетною вирізкою лежало кілька роздруківок із сайту студії. На першій було оголошення дворічної давності про дитячу виставку, на другій — мій допис про набір до літньої групи. Дати показували: Марійка справді стежила за «Контуром» давно.

— Вона роздруковувала це в школі, — сказав він. — Удома принтера немає. Зберігала в коробці Олени.

— Ви ніколи не бачили?

— Після похорону я майже не заходив до Марії без стуку. Лариса пояснила, що їй потрібне місце, де речі матері належатимуть тільки їй.

— Ви вчинили правильно.

— А тепер не знаю. Якби побачив раніше, ми могли поговорити до того, як вона прийшла до вас під вигаданим приводом.

— А могли заборонити й підтвердити, що дорослим не можна довіряти.

— Ви знову на її боці.

— Я на боці розмови, якої не було.

Він зібрав аркуші.

— Марія розповіла, що кілька разів приходила до будинку навпроти студії. Дивилася, як ви виходите після роботи. Їй було одинадцять.

Я відчула холод.

— Сама?

— Казала мені, що гуляє з Лізою. Одного разу пропустила автобус і повернулася після дев’ятої. Я покарав її за запізнення, але так і не дізнався, де була.

— Вона могла потрапити в небезпеку.

— Саме це я намагаюся вам пояснити. Ви бачите дитину, яка шукала походження. Я бачу доньку, що брехала, ходила містом сама й спостерігала за незнайомою жінкою.

— Я теж бачу небезпеку.

— Але говорите так, ніби її цікавість усе виправдовує.

— Ні. Просто покарання зараз нічого не змінить. Треба зрозуміти, що їй заважало сказати.

— Вона вже сказала: я б заборонив.

— І ви самі підтвердили.

Андрій відкинувся на спинку стільця.

— Ви ще не були батьком дванадцятирічної дитини, Софіє.

— Не була.

— Тоді не робіть вигляд, що знаєте правильну відповідь.

— Не знаю. Я лише не хочу, щоб ви зробили її страх доказом невдячності.

— Я не вважаю її невдячною.

— Тоді скажіть їй.

Він стиснув теку.

— Скажу.

Ми знову замовкли. Розмова ставала схожою на наші перші зустрічі: кожне моє речення Андрій чув як втручання, кожне його — як нагадування про мою відсутність. Тепер різниця була в одному: ми вже знали, чому захищаємося.

— Я не хочу відбирати у вас право виховувати, — сказала я. — І не думаю, що зрозумію всі ваші рішення після кількох тижнів знайомства. Але Марійка шукала мене два роки. Якщо ми зосередимося тільки на брехні, вона знову залишиться сама зі справжньою причиною.

— Яка причина?

— Вона втратила Олену й боялася втратити шанс дізнатися про іншу частину себе.

Андрій повільно кивнув.

— Лариса сказала майже те саме.

— Тоді, можливо, варто послухати хоча б її.

— Ви не могли просто промовчати останню фразу?

— Могла.

Він ледь усміхнувся, хоча досі сердився.

— Заборонили б?

— Так.

Він відповів чесно.

— Тоді вона мала підстави боятися.

— Не захищайте її брехню.

— Не захищаю. Розумію причину.

— Ви весь час говорите так, наче я недостатньо розумію власну доньку.