РОЗДІЛ 11 ЗАЧИНЕНІ ДВЕРІ

Наступні півтора місяця ми вчилися бути знайомими.

Марійка знову відвідувала обидва заняття щотижня. Після суботньої групи ми іноді йшли втрьох до кав’ярні або книгарні. Андрій завжди був поруч. Я не заперечувала: його присутність нагадувала, що довіра не належить мені за правом спорідненості.

Першу фотографію вагітності я принесла в конверті. На ній мені було сімнадцять, я стояла на дачі у великій батьковій сорочці й тримала руки на животі. Обличчя обрізали — знімала мама, боялася, що плівку побачать у фотосалоні.

— Навіщо тоді фотографувала? — запитала Марійка.

— Мабуть, хотіла мати доказ, що цей час був.

— У неї є ще?

— Каже, що ні.

Марійка довго розглядала світлину, потім запитала, чи можна зробити копію. Я віддала оригінал.

— Це ваша фотографія.

— На ній ти теж є.

— Але не видно.

— Я бачу.

Вона сховала конверт до рюкзака. Не обійняла й не подякувала. Наступного тижня принесла для мене копію портрета, який Олена намалювала, коли Марійці було два тижні.

— Тепер чесно, — сказала вона.

Ми не називали ці обміни родинними. Просто дві фотографії лежали в різних домівках.

Психологиня просила спостерігати за змінами в поведінці. Марійка стала більше сперечатися з Андрієм, гірше спала, одного разу відмовилася йти до школи. Водночас оцінки не впали, заняття вона не пропускала, з подругами спілкувалася. Лариса пояснила, що безпечні діти часто виявляють злість саме біля людей, у надійності яких не сумніваються.

— Тобто я маю радіти, коли вона грюкає дверима? — запитав Андрій після однієї консультації.

— Ні. Маєте витримати й не тікати, — відповіла Лариса.

Він витримував.

Я теж училася. Не писала Марійці після сварок, якщо вона не починала сама. Не випитувала в Андрія подробиць. На заняттях не хвалила частіше за інших. Це вимагало більше контролю, ніж я очікувала.

Ще важче було тримати відстань від нього.

Ми говорили переважно про Марійку, але поступово теми змінювалися. Андрій питав про студію, я — про його проєкти. Він розповів, що шрам біля брови отримав у дев’ять років, коли стрибнув із гаража на суперечку. Я зізналася, що не вмію плавати й соромлюся вчитися у дорослому віці.

Одного разу він полагодив у студії кран, який протікав кілька місяців. Наступного дня я принесла йому ескіз мосту для презентації. Ми обоє вдавали, що це звичайний обмін послугами.

Марійка все помічала.

— Ви подобаєтеся татові, — сказала вона під час індивідуального заняття.

Я ледь не зіпсувала акварель зайвою краплею води.

— Чому ти так вирішила?

— Він до вас прискіпується.

— Це дивний доказ симпатії.

— Коли люди байдужі, він дуже ввічливий.

— Ми намагаємося порозумітися заради тебе.

— Це не відповідь.

— Іншої немає.

Марійка примружилася.

— Ви знову боїтеся.

— Так.

— Через маму?

— Через тебе. І через Олену теж.

— Мама померла.

— Саме тому вона не може сказати, як би почувалася.

— Вона написала, щоб тато не забороняв іншу близькість.

— Йшлося про твою близькість із біологічною родиною. Не про його особисте життя.

— Ви завжди так точно все ділите?

— Намагаюся.

— А люди так не діляться.

Вона повернулася до роботи. Я не знала, чи Марійка дозволяла наші почуття, перевіряла мене чи сама ще не розуміла, що думає.

Плакат до конкурсу вона переробляла чотири рази. Учителька образотворчого мистецтва просила додати яскраві кольори й усміхнених людей, щоб робота виглядала «позитивніше». Марійка відмовлялася.

— Безпечне місто не означає, що всі повинні всміхатися, — сказала вона. — Людина може бути сумною й усе одно мати право не боятися в переході.

— Скажи це вчительці, — порадила я.

— Казала. Вона відповіла, що журі любить позитив.

— Тобі важливіше сподобатися журі чи захистити ідею?

— Перемогти.

— Тоді доведеться вирішити, на який компроміс готова.

Марійка сердито закреслила одну постать.

— Ви повинні сказати, що вчителька нічого не розуміє.

— Я не бачила інших робіт і не знаю критеріїв.

— Але моя краща.

— Для мене цікава. Це не гарантує перемоги.

Вона відсунула плакат.

— Мама завжди казала, що мої роботи найкращі.

— Бо була твоєю мамою.

— А ви хто?

Питання прозвучало як виклик.

— Викладачка. Тому говоритиму, де можна поліпшити.

— І біологічна мати.

— Так. Але в цій залі моя робота — навчати.

Марійка вийшла в коридор і зачинилася у вбиральні. Андрій чекав унизу, але піднявся, коли я написала, що ми затримуємося.

— Що сталося? — запитав.

— Вона хоче безумовної підтримки, а я дала професійну оцінку.

— Сьогодні ви не могли просто сказати, що вона найкраща?

— Могла збрехати.

— У батьківській підтримці не все є об’єктивною оцінкою.

— Я не її батько й не маю використовувати заняття, щоб грати цю роль.

— А поза заняттям?

— Поза заняттям скажу, що пишаюся її впертістю. Але роботу це не поліпшить.

Андрій постукав у двері.

— Маріє, виходь. Поговоримо.

— Не хочу.

— Добре. Ми чекатимемо в залі.

Він сів за мольберт. Я стала навпроти.

— Ви могли не сперечатися при ній, — сказала тихо.

— Міг. Але не згоден із вами.

— І вона тепер використає це, щоб не чути зауважень.

— А ви використали роль викладачки, щоб не відповідати на питання «хто ви».

Я відчула злість, бо він мав рацію.

— Я не знаю, хто я для неї.

— Так і скажіть.

— Це не допоможе з плакатом.

— Не все зараз про плакат.

Марійка вийшла й зупинилася у дверях.

— Я чула.

— Ми не приховували, — сказав Андрій.

— Софіє, хто ви?

Я сіла, щоб не стояти над нею.