РОЗДІЛ 10 Я НАРОДИЛА МАРІЙКУ

Вона повернулася через дев’ять днів.

Було пів на дев’яту ранку. Я саме відчиняла студію, коли на сходах з’явилися Андрій і Марійка. На ній була шкільна форма, волосся зібране недбало, наче вони вийшли з дому поспіхом.

— Ми можемо поговорити? — запитала вона.

— Звичайно.

— Заняття починаються о десятій?

— Сьогодні об одинадцятій.

— Тоді часу вистачить.

Андрій зачекав, поки я відчиню двері, і зайшов останнім. Ми сіли за великий стіл у залі. Лариси не було.

— Психологиня знає, що ми тут, — пояснив він. — Марія не захотіла проводити ще одну розмову при ній.

— Я не хвора, — сказала Марійка.

— До психолога ходять не тільки через хвороби, — відповіла я.

— Знаю. Просто не хочу, щоб кожне моє питання хтось оцінював.

— Добре.

Вона поклала на стіл зошит. На сторінці було записано сім питань.

— Я хочу все по черзі. Без довгих пояснень, якщо не попрошу.

— Домовилися.

— Перше. Ви знали, що народиться дівчинка?

— Ні. Моя мама знала й попросила лікарку не казати мені.

— Чому?

— Щоб я менше прив’язувалася.

— Вийшло?

— Ні.

Марійка поставила позначку біля першого рядка.

— Друге. Ви самі дали мені ім’я?

— Я сказала його після пологів. Не знала, що Олена почула. У документах ім’я записували вже ваші батьки.

— Чому Марія?

— Так звали мою бабусю. Вона була єдиною дорослою в родині, яка завжди питала, чого хочу я.

— Вона жива?

— Ні. Померла, коли мені було шість.

— Тоді я названа на честь неї?

— Я так думала в ту хвилину. Але твої батьки могли мати власну причину залишити ім’я.

Андрій уперше втрутився:

— До пологів ми обрали ім’я Дарина. Коли Олена почула «Марія», сказала, що донька вже має ім’я. Я погодився.

— Ти хотів Дарину? — запитала Марійка.

— Хотів. Але зараз не уявляю тебе з іншим ім’ям.

Вона записала щось у зошиті.

— Третє. Тато, ти бачив Софію в лікарні?

— Ні. Нас тримали в іншій частині відділення. Я навіть не знав її імені.

— А мама бачила?

— Ні. Тільки чула голос.

— Добре. Четверте. Софіє, вас змусили підписати?

Я чекала саме цього питання.

— Мені не погрожували фізично. Я могла не ставити підпис, але батько сказав, що не пустить додому з дитиною. Я не мала грошей, житла й підтримки. Мати переконувала, що іншого виходу немає. Тому юридично згоду дала я. Насправді вибір був зроблений під тиском.

— Якби ви не підписали, що сталося б?

— Не знаю. Могла піти до соціальної служби, знайти притулок для молодих матерів, попросити допомоги в тітки. Тоді мені ніхто про такі можливості не сказав, а сама я не шукала.

— Чому?

— Була налякана й звикла слухатися батьків.

— Але ви не дитина.

— Тоді була майже дитиною. Це не знімає відповідальності, просто пояснює, чому мені було важко діяти як дорослій.

Марійка довго дивилася в зошит.

— Я ще не закінчила з цим питанням, — сказала вона. — Тато розповів, що суд був майже через два місяці. Ви могли забрати згоду назад?

— Могла звернутися до служби до завершення усиновлення.

— Чому не звернулися?

— Батьки сказали, що все остаточно. Мене відправили до тітки в інше місто. Один лист зі служби прийшов туди, але батько забрав його й не показав. Я не знала процедури.

— Ви могли запитати когось іншого.

— Могла. Не запитала.

— Навіть у лікарні?

— Ходила один раз після повернення. Мені сказали, що інформація закрита. Я не наполягла й не пішла далі.

— Бо боялися батька?

— Спочатку так. Потім боялася почути, що ти в іншій родині й мене не потребуєш.

— Немовля не може вирішити, чи потребує.

— Не може. Це було виправдання, яке я придумала пізніше.

Андрій ворухнувся, але не втрутився.

— Що ви робили на мої дні народження? — запитала Марійка.

— Брала вихідний, якщо могла. Ходила містом. Іноді купувала книжку для дитини твого віку й віддавала бібліотеці.

— Чому не зберігали для мене?

— Не знала, чи колись знайду. Боялася заповнити квартиру подарунками для вигаданої дівчинки й потім вимагати, щоб реальна ти була вдячна.

— Яку книжку купили, коли мені було десять?

Я назвала пригодницьку повість про дівчинку, яка сама вирушає шукати старшого брата.

— Я її читала, — сказала Марійка. — Не сподобалася кінцівка.

— Мені теж.

— Ви читали перед тим, як віддати?

— Так.

— А коли мені було одинадцять?

— Альбом про архітектуру нашого міста.

Вона підвела брови.

— У мене такий є. Тато купив на Різдво.

— Не той самий примірник, — сказав Андрій. — Наш досі на полиці.

— Знаю. Просто дивно.

— Ти любиш будинки, — відповіла я. — Можливо, це не такий рідкісний вибір.

— А що було цього року?

— Ще нічого. Твій день народження попереду.

— Тепер подаруєте мені?

— Якщо запросиш на день народження.

— А якщо не запрошу?

— Залишу в себе або віддам, як раніше.

Марійка записала назви книжок на полях.

— У вас є речі з пологового?

— Мій браслет, медичні папери й фотографія, яку Олена надіслала моїм батькам.

— Можна побачити браслет?

— Так. Наступного разу принесу.

— Він мій чи ваш?

— На ньому моє прізвище й слово «дівчинка». Думаю, належить нашій спільній історії. Якщо захочеш забрати, віддам.

— Я подумаю.

Вона перевернула сторінку.

— Ви годували мене? — запитала знову, хоча вже чула відповідь.

— Ні.

— Але молоко було?

Я відчула, як обличчя стає гарячим. Андрій опустив погляд, даючи нам приватність навіть за спільним столом.

— Було. У лікарні дали ліки, щоб воно зникло.

— Боляче?

— Так.

— Ви через це плакали?