РОЗДІЛ 8 ЧОЛОВІК, ЯКОГО Я НЕ МАЛА КОХАТИ

Марійка не приходила до студії два тижні.

Ми листувалися майже щодня, але розмови були короткими. Вона надсилала фотографію ескізу й питала, як виправити руку чи тінь. Я відповідала голосовим повідомленням, показувала на власному аркуші й ніколи не починала розмову про спорідненість першою.

Андрій бачив усе наше листування. Я створила спільну групу, щоб Марійці не доводилося нічого приховувати, а йому — вгадувати, про що ми говоримо. Спочатку він відповідав на кожне повідомлення короткою позначкою. За кілька днів перестав.

На третій день він привіз до студії Марійчин альбом. Вона просила показати останні роботи, але не хотіла приходити сама.

— Можна було сфотографувати, — сказала я.

— Вона сказала, що на екрані кольори інші.

— Має рацію.

— І попросила, щоб я дочекався вашої оцінки.

Увечері тривало заняття для дорослих. П’ятеро учнів малювали натюрморт вугіллям. Андрій став у коридорі з альбомом, але Яна одразу принесла ще один стілець.

— Сідайте, — запропонувала вона. — Софія звільниться за сорок хвилин.

— Я можу зачекати внизу.

— Там уже зачиняють.

Він сів біля дверей. Я намагалася не дивитися, але помічала його щоразу, коли проходила між мольбертами. Андрій спостерігав уважно. Під кінець узяв покинутий аркуш і почав щось креслити.

— У нас не користуються лінійкою, — сказала я, підійшовши.

— Я не на занятті.

— Ви в залі. Це достатня підстава.

— А якщо я не вмію проводити рівно?

— Тут не потрібні рівні лінії.

На аркуші був стілець — точний за розмірами й зовсім плаский. Андрій позначив кути та відстані, як на технічному кресленні.

— Це інструкція для виробника, — сказала я. — Не малюнок.

— Стілець можна впізнати.

— Упізнаваність — низька вимога.

— Для інженера достатня.

Я подала йому вугілля.

— Спробуйте без лінійки.

— Зараз?

— Ви все одно чекаєте.

Андрій узяв вугілля так, як тримав ручку. Я показала, що треба послабити пальці й працювати не лише кистю. Коли торкнулася його руки, він завмер. Я відпустила першою.

— Так зручніше? — запитала.

— Не впевнений.

— П’ять хвилин. Не виправляйте й не вимірюйте.

Він слухняно почав. Стілець став кривішим, зате отримав об’єм. Учні збирали речі й поглядали на нас із цікавістю. Яна навмисно довго витирала дошку.

— Уже краще, — сказала я.

— Ви говорите це всім батькам?

— Лише тим, хто не хоче вчитися.

— Я прийшов не вчитися.

— Саме тому.

Він підписав аркуш і вклав до Марійчиного альбому.

— Навіщо?

— Нехай знає, що талант точно не від мене.

Ми переглянули її роботи. Марійка малювала одну й ту саму жіночу постать у різних місцях: біля магазину, у транспорті, на кухні, на лавці. Обличчя ніде не було завершене.

— Це ви? — запитав Андрій.

— Не думаю. Вона майже мене не знає.

— Саме тому обличчя немає.

— Може бути Олена.

— Маму вона малює інакше. Завжди починає з очей.

Його впевненість кольнула.

— Ви знаєте кожну її звичку.

— Не кожну. Останні два роки Марія часто ховає роботи.

— Це нормально для її віку.

— Знову професійна оцінка?

— Цього разу спостереження.

Андрій перегорнув сторінку.

— Ви ображаєтеся, коли я говорю, що знаю її краще?

— Іноді.

— Чому?

— Бо це правда, якої хотілося б уникнути.

— Вибачте.

— Не треба. Ви не повинні применшувати дванадцять років, щоб мені було легше.

Він закрив альбом.

— Ви весь час так себе контролюєте?

— Намагаюся.

— Втомлює.

— Дуже.

Яна вимкнула світло в дальній частині зали й голосно попрощалася. Ми лишилися удвох.

— Як Марійка вдома? — запитала я.

— Сьогодні посварилася з учителькою. Та попросила зробити родинне дерево, а Марія запитала, скільки дерев має намалювати всиновлена дитина. Учителька сказала не ускладнювати й записати законних батьків.

— І що Марійка?

— Відповіла, що це вчителька ускладнила невдалим завданням.

— Вона має рацію.

— Я теж так думаю, але формулювання могло бути спокійнішим.

— Ви поговорили зі школою?

— Написав учительці. Марія розсердилася, бо хотіла сама.

— Дайте їй спробувати наступного разу.

— А якщо її не почують?

— Тоді втрутитеся.

— Важко чекати, коли можу вирішити швидше.

— Це у вас спільне з моєю матір’ю.

Він глянув різко. Я вже хотіла перепросити, але Андрій кивнув.

— Справедливо. Тільки не кажіть Наталії.

— Не скажу.

Він узяв альбом, та не пішов.

— Ви вже бачили Марію один раз у житті до студії, — промовив. — У пологовому будинку.

— Двічі. Після пологів і перед випискою.

— І пам’ятали родимку.

— Так.

— Я не пам’ятаю, як вона виглядала в день знайомства. Дивився на фотографії, але в голові залишилося тільки відчуття, що вона надто маленька й нам не можна довірити її без інструкції.

— Це не змагання пам’яті.

— Знаю. Просто намагаюся уявити вас тоді.

— Не треба.

— Чому?

— Бо сімнадцятирічна я швидко стає зручною жертвою. Вам буде легше пробачити мою теперішню брехню, якщо бачитимете лише налякану дівчину.

— А ви не хочете, щоб я пробачив?

— Хочу, щоб знали мене теперішню. Я відповідальна за те, що зробила після зустрічі з Марійкою.

Він дивився так довго, що я відчула бажання відступити.

— Я не знаю вас теперішню, — сказав Андрій.

— Саме так.

— Але хотів би.

Він відразу перевів розмову на розклад занять, наче не вимовив нічого особистого. Я теж не повернулася до фрази. Після його виходу знайшла на столі вугільний малюнок стільця. Андрій випадково залишив не той аркуш і забрав чистий.

Я написала в нашу групу: «Ваш тато забув свій шедевр».