РОЗДІЛ 6 НАДТО БЛИЗЬКО

Листа Андрієві я переписала тричі.

У першій версії було надто багато виправдань. Я описувала батькову суворість, мамину залежність, власний вік і стан після пологів так, ніби хотіла довести: жодного рішення насправді не ухвалювала. У другій звинувачувала себе в кожному пропущеному році. Обидві версії просили Андрія не про розуміння, а про швидке прощення.

Яна прочитала їх у четвер увечері.

— Який віддати? — запитала я.

— Жоден.

— Дуже корисно.

— Напиши факти. Що сталося, що ти зробила потім, чого хочеш тепер і що готова прийняти. Не пояснюй Андрієві, що він має відчути.

— Я не пояснюю.

Вона показала абзац: «Сподіваюся, ви зрозумієте, що я не могла вчинити інакше».

— Могла, — сказала Яна. — Тобі було неймовірно важко, дорослі діяли проти тебе, але інший учинок теоретично існував. Якщо напишеш «не могла», Марійка колись запитає, чому інша сімнадцятирічна дівчина змогла.

— Ти теж мене звинувачуєш?

— Ні. Допомагаю не перетворити складний вибір на природне лихо, за яке ніхто не відповідає.

Я сіла за комп’ютер і відкрила чистий документ.

— Як написати про те, що хочу її бачити?

— Саме так. І додай, що не вимагатимеш.

— А якщо він заборонить?

— Тоді виконуватимеш, доки Марійка неповнолітня, або звернешся до суду. Ти вже вирішила, що суду не буде.

— Так.

— Отже, відповідь знаєш.

Третю версію я писала до опівночі. Почала з дати народження. Описала, як упізнала анкету, де підтвердила інформацію, чому мовчала перші дні. Окремо визнала, що зайшла до їхнього дому й продовжила викладати, хоча вже майже не сумнівалася.

Написала про бажання бачити Марійку й про готовність відійти, якщо контакт шкодитиме їй. Не вживала слова «моя» без уточнення. Не просила Андрія уявити мене сімнадцятирічною. Лише в кінці додала: «Я не знаю, яке місце можу мати. Не визначатиму його сама».

— Оце віддай, — сказала Яна.

— Ти навіть не дочитала останню сторінку.

— Дочитала, поки ти друкувала. Прибери фразу, що Олена отримала все, чого ти хотіла.

— Але так і є.

— Ні. Вона отримала своє життя з Марійкою, хворобу, страх і смерть у тридцять шість. Ти уявляєш тільки ту частину, якій заздриш.

Я видалила речення.

— Ненавиджу, коли ти маєш рацію.

— Саме тому платиш мені зарплату.

— Я плачу за адміністрування.

— А безплатно кажу неприємне.

Ми надрукували лист. Я поклала його в конверт разом із копією хронології, але оригінальні документи залишила окремо, щоб Андрій міг переглянути, не забираючи.

Уночі я майже не спала. Уявляла всі можливі реакції: він викличе поліцію, вимагатиме піти, відмовиться вірити або повірить одразу. Найгіршою була не його лють. Найгіршою була можливість, що Андрій спокійно скаже: Марійці краще без мене, а я не матиму чесного заперечення.

У п’ятницю Марійка прийшла вчасно й не привіталася зі мною.

Андрій допоміг їй зняти рюкзак, подивився на пов’язку на коліні й лишився в коридорі. Від його стриманої ввічливості я почувалася гірше, ніж від прямої злості.

— Після заняття поговоримо, — сказав він.

— Я пам’ятаю.

У групі було семеро дітей. Ми працювали з перспективою, будували міську вулицю й учились показувати відстань без зайвих деталей. Я заздалегідь підготувала вправи, щоб не імпровізувати. Все одно двічі збилася, пояснюючи точку сходження.

Марійка сиділа за найдальшим столом. Її лінії були точними, проте вона сильно натискала на олівець і кілька разів порвала папір гумкою.

— Спробуй слабше, — сказала я, зупинившись поруч.

— Я сама.

— Добре.

Вона чекала, що я почну повчати. Я відійшла.

Наприкінці заняття на Марійчиному аркуші з’явилася вулиця, поділена високою огорожею. З одного боку стояв житловий будинок, з другого — зупинка з самотньою жіночою постаттю. Завдання не передбачало людей, але я не коментувала.

Коли батьки забрали дітей, Яна повела Марійку до книгарні на першому поверсі. Андрій погодився лише після того, як донька сама сказала, що не хоче чути нашу розмову.

Я замкнула двері й поклала перед ним конверт.

— Це все, що я мала сказати вголос. Написала, щоб не пропустити важливого.

— Я хочу почути від вас.

— Добре.

Сісти він не запропонував. Ми стояли по різні боки столу.

— Я народила дівчинку чотирнадцятого вересня дванадцять років тому, — почала я. — Мені було сімнадцять. Батьки переконали погодитися на всиновлення. Через три місяці після смерті батька я знайшла лист, підписаний Андрієм та Оленою Гнатюками, і фотографію немовляти.

Андрій не перебив. Лише міцніше стиснув край стільця.

— У листі не було адреси чи імені дитини. Була дата і слова про те, що ви збережете ім’я, яке почули в пологовому будинку. Я не знала, чи Марія досі живе в цьому місті. Коли Яна показала вашу анкету, я впізнала прізвища й дату народження. Потім побачила родимку.

— Ви стверджуєте, що народили мою доньку?

— Так.

Він відпустив стілець і відступив до вікна.

— І весь цей час приходили до неї як викладачка.

— Вона прийшла сама. Я не знала про запис.

— Але після першого заняття знали.

— Підозрювала.

— Не грайтеся словами.

— Після першого заняття я майже не сумнівалася. У понеділок Алла Петрівна Савчук підтвердила.

Він різко обернувся.

— Алла?

— Вона допомагала моїм батькам оформити документи. Мама сказала, що Алла Петрівна — родичка Олени.

— Двоюрідна тітка. Вона обіцяла, що прямого контакту не буде.

— Моє ім’я вам не називали. Її обіцянку вона виконала краще, ніж обов’язок бути чесною зі мною.

— Не робіть із себе єдину постраждалу.

Слова були жорсткими, але я не відступила.

— Не роблю. Марійка втратила матір. Ви — дружину. Олена жила з хворобою й страхом не встигнути сказати доньці правду. У кожного свій біль. Це не скасовує мого.