РОЗДІЛ 4 ЇЇ БАТЬКО

У суботу я приїхала на п’ятнадцять хвилин раніше й ще десять просиділа в машині.

Будинок Гнатюків стояв у тихому районі неподалік старого парку. Триповерхова цегляна будівля з широкими балконами не була схожа на місце з моїх нічних уявлень. Я багато років не дозволяла собі вигадувати, де живе донька, але образи все одно з’являлися: світла дитяча кімната, полиця з книжками, рука іншої жінки на маленькому плечі. Тепер за двома вікнами на третьому поверсі я бачила вазони й паперову гірлянду.

О десятій рівно натиснула кнопку домофона.

— Це Софія, — сказала я.

— Третій поверх, — відповів Андрій. — Ліфт ліворуч.

Марійка відчинила раніше, ніж я подзвонила у двері квартири. Вона була в домашніх штанах і футболці з намальованою лисицею.

— Ви все-таки прийшли.

— Твій тато запросив.

— Він думав, що ви відмовитеся.

— Маріє, — озвався Андрій із кухні. — Я просив не переказувати все, що кажу.

— Ти сказав це при мені. Отже, не таємниця.

Вона забрала моє пальто й повісила на гачок. Поруч висіла жіноча бежева куртка, надто легка для осені. Я відразу подумала про Олену, хоча річ могла належати кому завгодно.

Андрій вийшов нам назустріч із рушником у руці.

— Добрий день. Проходьте. Я намагався приготувати пиріг, але про всяк випадок купив печиво.

— Він нормальний, — повідомила Марійка. — Тільки з одного боку чорний.

— Саме тому ми почнемо з іншого.

Їхня легкість була не показною. Так говорять люди, які давно знають межі одне одного: де можна пожартувати, а де краще зупинитися. Я раптом відчула себе не гостею, а сторонньою спостерігачкою, що отримала доступ до надто особистого.

У вітальні стояло піаніно, книжкові полиці займали цілу стіну. На них лежали дитячі поробки, фотографії та моделі мостів. Найстаріші світлини показували Марійку немовлям. На одній Олена тримала її біля вікна пологового будинку. Андрій стояв поряд, незграбно підтримував дитячу голівку й дивився так, наче боявся кліпнути.

Я не підійшла ближче.

— Мамині роботи в кімнаті, — сказала Марійка. — Спочатку чай.

— Це наказ? — запитав Андрій.

— План.

За столом вона розповідала про шкільний конкурс плакатів. Тема — безпечне місто. Марійка хотіла намалювати підземний перехід, у якому не страшно йти самій. Андрій пропонував додати пандус і краще освітлення. Я слухала їхню суперечку, а тоді попросила Марійку показати ескіз.

— Він у кімнаті. Зараз принесу.

Щойно вона вийшла, Андрій прибрав усмішку.

— Я хотів попередити. Вона може питати про всиновлення.

— Уже питала.

— Коли?

— У п’ятницю. Сказала, що знає від шести років.

Він відклав ніж.

— Чому ви не сказали мені після заняття?

— Розмова була короткою. Я не хотіла переказувати її без дозволу Марійки.

— Їй дванадцять. Я її батько.

— Саме тому маєте знати, що вона боїться розмовляти з вами.

— Про що саме?

Я пообіцяла Марійці лише не казати того дня. Сьогодні мовчання вже було б участю в дитячій таємниці проти батька.

— Вона знайшла лист Олени. Конверт адресований вам. На ньому написано, що відкрити треба перед розмовою про її народження.

Андрій зблід.

— Де лист?

— У Марійки. Вона знайшла його після похорону серед малюнків.

— Два роки тому?

— Схоже, так.

Він підвівся, але я зупинила:

— Не вривайтеся до неї з вимогою негайно віддати конверт.

— Ви щойно повідомили, що моя дванадцятирічна донька два роки приховує лист покійної матері.

— І якщо зараз розсердитеся, наступну важливу річ вона приховає краще.

Його щелепа напружилася. Кілька секунд він дивився на двері кімнати, потім сів.

— Що ще вона сказала?

— Хоче знати, чому її віддали. І як виглядає жінка, яка її народила.

Вимовити це вдалося рівним голосом.

— Я не знаю, — відповів Андрій. — Нам повідомили, що матері сімнадцять, вона здорова, батько дитини відмовився. Більше нічого.

— Олена знала більше?

— Можливо.

— Чому ви досі не відкрили листа?

— Бо не знав, що він існує.

У його відповіді з’явилася різкість.

— Я питала не про цей конверт. Чому ви не шукали біологічну матір?

— А ви завжди ставите батькам учнів такі особисті запитання?

— Ні.

— Тоді чому мені?

Я не встигла відповісти. Марійка повернулася з ескізом і поклала його між нами.

— Ви сваритеся?

— Розмовляємо, — сказав Андрій.

— Ти говориш так, коли сердишся.

Він подивився на доньку. Його обличчя пом’якшало не відразу, але він доклав до цього зусиль.

— Я дізнався про лист, який ти знайшла.

Марійка перевела погляд на мене.

— Ви сказали.

— Так. Я обіцяла лише не говорити в п’ятницю.

— Це одне й те саме.

— Ні. Якби ти просила приховати подарунок татові, я б погодилася. Цей лист стосується твоєї родини, і я не можу вирішувати замість нього.

— А замість мене можете?

— Теж ні.

— Тоді треба було мовчати.

Вона схопила ескіз і пішла до кімнати. Двері зачинила тихо. Від цього стало ще гірше.

Андрій провів рукою по обличчю.

— Дякую, що сказали.

— Вона тепер не довірятиме мені.

— Можливо. Але ви вчинили правильно.

— Для вас.

— І для неї, хоча зараз вона так не думає.

Він не переможно посміхався й не дорікав за те, що я чекала. Йому було боляче. Я побачила це в тому, як він дивився на зачинені двері.

— Я піду, — сказала я.

— Ні. Зачекайте, будь ласка. Ви прийшли до неї.

— Саме тому краще піти.

— Якщо підете зараз, вона вирішить, що розповіла надто багато й відштовхнула вас. Дайте мені десять хвилин.

Андрій постукав до доньки. Дозволу не почув, але не зайшов.

— Маріє, я не вимагатиму листа. Коли будеш готова, поговоримо. Софія залишається, щоб подивитися мамині роботи. Якщо захочеш, приєднуйся.