РОЗДІЛ 3 СІМНАДЦЯТЬ РОКІВ

Алла Петрівна погодилася зустрітися тільки після того, як я назвала батькове ім’я.

— Віктор помер? — перепитала вона.

— Три місяці тому.

На іншому кінці запала тиша.

— Співчуваю. Приходьте в понеділок о четвертій. У мене буде вікно між прийомами.

— Я хочу знати лише одне. Марія Гнатюк — дитина, яку я народила?

— Не телефоном, Софіє.

Вона пам’ятала моє ім’я. Дванадцять років не стерли його, хоча ми бачилися лише кілька разів.

У вихідні я двічі поривалася скасувати зустріч. У суботу зранку написала повідомлення, але не надіслала. У неділю видалила номер, потім відновила його з історії викликів. Яна не питала, що зі мною. Приїхала до студії, допомогла розібрати коробки з папером і залишилася до вечора.

— Ти можеш сказати, що я боягузка, — промовила я, коли ми складали альбоми на полицю.

— Ти не боягузка.

— Я дванадцять років нічого не шукала.

— Тобі було сімнадцять. Потім ти вчилася жити з тим, що сталося.

— Інші шукають.

— Інші мають інші сили, гроші, родини й обставини. Не влаштовуй собі суд, на якому ти одночасно обвинувачена й суддя.

Я поклала альбом не на ту полицю, зняла й поставила нижче.

— А ким я буду для Марійки, якщо все підтвердиться?

— Це вирішить Марійка. Не ти, не Андрій і точно не твоя мама.

— Їй дванадцять.

— Тому дорослі мають дати їй час, а не готову роль для кожного.

Я хотіла вірити, що зможу бути такою дорослою. Та вночі мені наснилася пологова палата, і я прокинулася з руками, складеними так, наче досі тримала немовля.

Мені було сімнадцять, коли тест показав дві смужки.

Не три, як я чомусь очікувала від страшної новини. Не яскравий напис і не сигнал тривоги. Дві рожеві риски на дешевому тесті з аптеки біля школи.

Я зробила його в туалеті торговельного центру. До останнього думала, що затримка через вступні іспити, нерви або дієту, на яку сіла разом з однокласницями. Коли проявилася друга риска, я загорнула тест у туалетний папір і сховала на дно рюкзака. Викинути не змогла. Ніби без доказу вагітність могла стати ще страшнішою.

Денис чекав мене біля кав’ярні. Йому було вісімнадцять, він навчався на першому курсі й уже вважав себе дорослим. Ми зустрічалися дев’ять місяців. Він говорив, що кохає мене, планував на літо поїхати працювати до Польщі й обіцяв привезти гроші на нашу спільну подорож.

Я поклала тест перед ним просто на столик.

— Це що? — запитав він.

— Ти знаєш.

Денис не торкнувся згортка.

— Він точно твій?

— Мій. І твій.

— Я питаю, тест точний?

— Купила два. Обидва однакові.

Він відсунув стілець і подивився на людей за сусідніми столиками, наче хтось міг почути нашу мовчанку.

— Треба піти до лікаря.

— Підеш зі мною?

— У мене пари.

— Після пар.

— Софіє, спочатку переконайся.

Я переконалася через три дні. Гінекологиня говорила до матері, хоча пацієнткою була я. Вагітність дев’ять тижнів. Розвиток відповідав терміну. Потрібні аналізи й вітаміни.

Мама запитала про переривання. Лікарка пояснила терміни й ризики. Я сиділа за ширмою, стискала край кофти й уперше зрозуміла: усі вже обговорювали моє тіло як проблему, яку треба швидко владнати.

У машині мама плакала. Удома батько ходив кухнею й вимагав ім’я хлопця. Я назвала. Він поїхав до Денисових батьків того самого вечора.

Наступного дня Денис не відповів на жоден виклик. Його мати написала мені: «Не руйнуй хлопцеві життя. Ви обоє діти, але відповідати чомусь має він».

Я показала повідомлення мамі.

— Більше їм не пиши, — сказала вона.

— А що мені робити?

— Ми вирішимо.

Слова «ми вирішимо» стали правилом наступних семи місяців.

На переривання я не погодилася. Не через готовність бути матір’ю. Я не була готова навіть сказати класній керівниці, чому пропускатиму школу. Просто після першого обстеження побачила на екрані світлу рухливу пляму й відповіла «ні». Мама переконувала, батько кричав, я мовчала. Коли термін став надто великим, вони змінили тактику.

Мама принесла мені брошуру про всиновлення.

— Є родина, — сказала вона. — Хороші люди. Не випадкові. Вони не можуть мати дітей.

— Звідки ти знаєш?

— Лікарка розповіла.

— Я хочу залишити дитину.

— І як ти її годуватимеш?

— Піду працювати.

— Ким? Ти не закінчила школу.

— Закінчу пізніше.

— Де житимеш?

— Тут.

Мама сіла на край мого ліжка.

— Твій батько не дозволить.

— А ти?

Вона не відповіла. Погладила мене по волоссю й сказала, що колись я їй подякую.

Я не подякувала.

До кінця навчального року мене перевели на індивідуальне навчання. Однокласникам сказали, що я захворіла. Телефон батько забрав після того, як Денис одного разу написав уночі: «Ти вже щось зробила?» Я відповіла, що залишаю дитину. Він прочитав і заблокував мене.

У червні ми переїхали на дачу за містом. Я малювала в альбомі дитячі долоні, хоча ніколи не бачила їх зблизька. Вигадувала імена. Найчастіше — Марта. Іноді — Марія, на честь бабусі, яка померла, коли мені було шість.

Я не знала статі дитини. Мама знала, але попросила лікарку не казати, щоб я «менше прив’язувалася».

Аллу Петрівну я вперше побачила на тридцять другому тижні. Вона приїхала на дачу з папкою документів, у світлому костюмі й туфлях, непридатних для ґрунтової дороги. Представилася консультанткою, яка допомагає оформити усиновлення.

— Ти нічого не підписуватимеш зараз, — сказала вона. — Остаточне рішення лише після пологів.

— Я не вирішила.

— Звичайно.

Її спокій дратував. Я запитала, хто ці люди.

— Подружжя з нашого міста. Матеріально забезпечені, житло власне, здорові, судимостей немає.

— Як їх звати?

— Поки що ця інформація закрита.

Тепер я знала: вона збрехала. Олена була її племінницею, і все вирішили раніше, ніж мені принесли папку.