РОЗДІЛ 2 ДІВЧИНКА З ФОТОГРАФІЇ

Наступного ранку я прийшла до студії раніше за Яну. До шостої вечора лишалося майже десять годин, але вдома я не могла всидіти. Кілька разів бралася снідати, складала до сумки папери, які не мала наміру читати, і нарешті визнала: я просто рахую хвилини до зустрічі з Марійкою.

У «Контурі» пахло фарбою та деревом. Я відчинила вікно, розставила стільці після вчорашнього заняття й знайшла малюнок на столі біля мольберта. Марійка намалювала міст над широкою річкою. На одному березі стояла дівчинка, на другому — жінка в довгій світлій сукні. Обличчя жінки було прорисоване кількома точними лініями. Я бачила цю жінку лише на фотографії, що її відшукала в мережі вночі, але сумнівів не мала: то була Олена.

Я поклала аркуш до прозорої папки й заборонила собі розглядати його далі.

Пошук за іменем Андрія Гнатюка дав небагато. Сторінку він закрив для сторонніх, зате сайт проєктної компанії зберіг його коротку біографію і фотографію. Андрій керував відділом, який проєктував мости та шляхопроводи. Саме тому Марійка знала, чим відрізняється арка від ферми, і сперечалася зі мною про опори на її малюнку.

Ще я знайшла старий допис благодійного фонду. Чотири роки тому колеги Андрія збирали гроші на лікування Олени Гнатюк. Поруч із текстом була родинна світлина: Андрій тримав дружину за плечі, а між ними стояла восьмирічна Марійка в смішній жовтій шапці. Олена була дуже худою, проте всміхалася. Марійка дивилася не в камеру, а на неї.

Під дописом було понад сто коментарів. Люди бажали одужання, переказували гроші, пропонували лікарів. Андрій відповідав майже кожному коротким «дякую». Через пів року фонд опублікував оновлення: лікування продовжується, родина просить не телефонувати Олені безпосередньо.

Я знайшла сторінку її колишньої роботи. У старих фотографіях Олена стояла на корпоративному святі, тримала в руках паперову грамоту й сміялася. Не хвора жінка з останніх років — бухгалтерка, колега, людина з друзями й невдалими зачісками. На іншому знімку Марійці було близько п’яти. Вона сиділа в матері на столі й тримала степлер.

Я зберегла посилання, але не фотографії. Кожне натискання кнопки «завантажити» здавалося крадіжкою чужого сімейного альбому.

На сторінці школи знайшла Марійчину роботу з минулорічної виставки. Вона намалювала двір після дощу, а в короткому описі написала: «Мама навчила мене дивитися на вікна, бо в кожному є окреме життя». Підпис — Марія Гнатюк, шостий клас.

Я перечитала речення кілька разів. Моя донька вміла формулювати думки, брала участь у виставці, любила малювати місто. Усі ці факти існували без мене. Вони не чекали, доки я їх дізнаюся.

Потім я відкрила сторінку цвинтаря й знайшла Оленин некролог. Дата смерті, фотографія, імена найближчих: чоловік Андрій, донька Марія. Жодного сумніву, що це та сама родина, майже не лишилося.

Я закрила ноутбук, але за десять хвилин увімкнула знову. Шукала не нову інформацію, а спосіб звикнути до трьох облич, які раптом перестали бути підписами в листі.

Я закрила сторінку о третій ночі. За годину відкрила знову.

Тепер та сама світлина стояла перед очима щоразу, коли я думала про право назвати себе матір’ю. Біологія давала мені факт. Олена мала дванадцять років життя Марійки: перше слово, перший день у школі, подряпані коліна, нічні страхи, образи, звички й сотні буденних ранків. Порівнювати було нічого.

— Ти ночувала тут? — запитала Яна від дверей.

Я здригнулася й мало не перекинула склянку з пензлями.

— Ні. Прийшла о восьмій.

— Тобто майже ночувала.

Вона поставила на стіл паперовий пакет із булочками, зняла куртку й уважно на мене подивилася.

— Ти знайшла щось про них?

— Андрій інженер. Олена хворіла кілька років. Марійці було десять, коли вона померла.

— І ти читала про це до ранку.

— Не до ранку.

— Софіє, у тебе червоні очі.

Я відсунула від себе телефон.

— Він прийде ввечері по малюнок.

— З Марійкою?

— Сказав «ми». Не знаю.

Яна сіла навпроти.

— Учора ти просила один день. Він минув. Що ти вирішила?

— Нічого.

— Це теж рішення. Просто його наслідки обирає хтось інший.

— Що я маю сказати? «Добрий день, ваша донька народилася від мене, а я випадково впізнала прізвище в анкеті»?

— Не в коридорі студії й не при дитині. Але Андрій повинен дізнатися раніше, ніж Марійка прив’яжеться до тебе.

— Вона прийшла на одне заняття.

— А ти вже знаєш, як вона миє пензлі.

Я відвернулася. Яна влучала туди, куди я сама боялася дивитися.

— Мені потрібен доказ.

— Лист недостатній?

— У листі немає мого імені. Тільки дата й підписи. Фотографія могла опинитися в батьковому сейфі з десятка причин.

— Яких?

— Не знаю. Саме тому не можу перевернути життя трьох людей на основі здогадки.

Яна не стала сперечатися. Поклала переді мною булочку й пішла вмикати світло в другій залі.

До обіду я провела заняття для дошкільнят. Діти малювали свої будинки, сперечалися через синю фарбу й просили домалювати котів. Зазвичай дві години з ними не лишали місця для зайвих думок. Того дня я тричі назвала Поліну Мариною й забула показати, як змішувати зелений.

Після заняття Яна мовчки вручила мені список дзвінків. Я подякувала за те, що вона нічого не сказала.

О пів на шосту я перевірила малюнок Марійки, поставила папку на край столу й одразу переставила в шухляду. Потім повернула на стіл. Це було безглуздо, але бодай займало руки.

Андрій прийшов о шостій десять сам.

— Марійка не захотіла пропускати тренування, — пояснив він. — Просила забрати малюнок, а ще дізнатися, чи її приймуть до групи.

— Приймуть. Вона здібна.

— Це професійна оцінка чи ввічливість?

— Професійна. Вона бачить пропорції й не боїться виправляти роботу. В її віці це важливіше за акуратність.

Я подала йому папку. Андрій глянув крізь пластик, але не почав розглядати малюнок без Марійки. Я запам’ятала цю дрібницю: він поважав навіть те, що донька залишила випадково.