РОЗДІЛ 1 ІМ’Я В АНКЕТІ

Ім’я жінки, яка виховала мою доньку, я прочитала через дванадцять років після пологів — у звичайній анкеті для дитячого гуртка.

До тієї хвилини вівторок нічим не відрізнявся від інших робочих днів. Я запізнилася на десять хвилин, забула вдома зарядний пристрій і дорогою розлила каву на рукав світлої сорочки. У студії пахло папером, акриловою фарбою та мандаринами, які Яна принесла до чаю.

— Не роздягайся, — сказала вона замість привітання. — У нас у дальній кімнаті знову холодна батарея.

— Учора була тепла.

— Учора й на вулиці було плюс п’ятнадцять.

Я зняла пальто й торкнулася батареї. Верх ледь нагрівся, низ залишався холодним. За двадцять хвилин мали прийти діти на пробне заняття, а в кімнаті було сімнадцять градусів.

— Подзвони власникові, — сказала я. — Якщо сьогодні не полагодить, купимо обігрівач і віднімемо з оренди.

— Я вже подзвонила. Він сказав, що надішле сантехніка.

— Коли?

— У прекрасному майбутньому.

Яна простягнула мені паперову серветку й показала на пляму від кави. Я витерла рукав, розклала на столах альбоми й перевірила коробки з олівцями. Студію «Контур» ми відкрили півтора року тому. Вона займала три кімнати на першому поверсі старого будинку: дорослі малювали у великій залі, діти — у дальній, найменшу я використовувала як кабінет і склад.

Грошей постійно бракувало, батареї гріли за настроєм, а під час дощу біля запасного виходу з’являлася калюжа. Проте це було моє місце. Я сама знайшла приміщення, взяла кредит, пофарбувала стіни й переконала Яну залишити стабільну роботу адміністраторки в стоматології.

— Сьогодні троє нових, — сказала вона, гортаючи анкети. — Близнюки Ковальчуки й дівчинка дванадцяти років. Батько просив дозволити йому почекати в коридорі.

— Нехай чекає. Тільки попередь, що заняття півтори години.

— Він знає. Дуже серйозний чоловік. Тричі запитав, чи можна забрати дитину раніше, якщо їй не сподобається.

— Правильне запитання.

— І жодного разу не всміхнувся.

— Це вже не наша справа.

Я забрала анкети й пішла до кабінету. Треба було внести телефони батьків до списку, перевірити алергії та дозволи на фотографування робіт. Першими лежали Ковальчуки. Два хлопчики, десять років, алергія на горіхи, фотографувати дозволено.

Третя анкета була заповнена рівним чоловічим почерком.

«Марія Андріївна Гнатюк».

Прізвище змусило мене зупинитися. Гнатюків у місті могло бути сотні. Я сама бачила щонайменше трьох у телефонному довіднику, коли намагалася знайти людей зі старого листа.

Я продовжила читати.

Дата народження: чотирнадцяте вересня.

Дванадцять років.

Батько: Андрій Олегович Гнатюк.

Мати: Олена Сергіївна Гнатюк. Померла.

Я не відразу зрозуміла, що перестала дихати. Перед очима розпливлися літери. Я поклала аркуш на стіл і притиснула долоні до краю, щоб не впустити.

Олена й Андрій Гнатюки.

Саме так був підписаний лист, який я знайшла в батьковому сейфі три місяці тому.

Він лежав у білому конверті між документами на квартиру й моїм старим свідоцтвом про народження. На конверті татів почерк: «Не віддавати Софії». Усередині — одна сторінка та фотографія немовляти в жовтій ковдрі.

«Наталіє та Вікторе, дякуємо, що передали наше повідомлення. Дівчинка здорова, добре їсть і вже набрала вагу. Ми назвемо її Марією, як планували. Обіцяємо берегти її й ніколи не приховувати, що вона була народжена іншою жінкою. Якщо біологічна мама колись захоче передати доньці медичну інформацію, ми готові її прийняти через ту саму людину. Особистих зустрічей поки не плануємо. Сподіваємося, ви зрозумієте.

Олена та Андрій Гнатюки».

Дати на листі не було. На звороті фотографії тато написав лише рік.

Я тримала її в руках, сидячи на підлозі біля відкритого сейфа, і не могла покликати маму. У сусідній кімнаті вона складала татові сорочки для благодійного центру. Минув тиждень після похорону, ми обидві рухалися квартирою повільно й говорили тільки про справи.

Мама заперечувала хвилин п’ять. Казала, що не пам’ятає Гнатюків, що лист міг стосуватися когось із татових родичів. Потім побачила фотографію й сіла.

— Ми хотіли віддати тобі, коли виповниться двадцять один, — сказала вона. — Потім вирішили, що пізно. Ти вже почала жити.

Ніби до двадцяти одного я не жила. Ніби наступні вісім років рішення можна було відкладати, а тоді воно втратило термін придатності.

Мама знала тільки те, що було в листі. Принаймні так стверджувала. Вона сказала, що всиновлення організувала татова знайома з обласної служби у справах дітей, а прізвище родини батьки дізналися випадково. Після листа зв’язок обірвався.

Я шукала Олену й Андрія Гнатюків у мережі. Знайшла бухгалтера з Дніпра, фотографку з Полтави, двох чоловіків потрібного віку без світлин і десятки закритих сторінок. Потім натрапила на повідомлення про смерть Олени Гнатюк, але там не було фотографії чи імені чоловіка. Лише вік — тридцять шість років — і короткі співчуття колегам.

Я не знала, чи це вона.

Тепер їхні імена лежали переді мною на одному аркуші.

Двері кабінету відчинилися.

— Соню, вони прийшли, — сказала Яна. — Ти чого біла?

Я накрила анкету долонею.

— Тиск упав.

— Ти снідала?

— Так.

Це була неправда. Я випила каву в машині й назвала її сніданком.

Яна взяла з підвіконня мандарин.

— З’їж хоча б половину. Близнюків почну оформляти сама, а серйозний батько чекає з донькою.

— Як її звати?

— Марія. В анкеті ж є.

— Я маю на увазі… Нічого.

Я очистила мандарин, але не змогла проковтнути жодної часточки. Повернула анкету до теки й вийшла в коридор.

Дівчинка сиділа на лаві біля гардероба. Темне волосся було зібране у високий хвіст, на колінах лежав чорний альбом. Вона не малювала — проводила пальцем по краю обкладинки й дивилася у вікно.