Він не хотів, щоб вона їхала...

Він не хотів, щоб вона їхала. Боявся, що назавжди.

Як тільки вона вийшла на вулицю, він з'явився невідомо звідки і пустився за нею. Проводжав її від самого дому до автовокзалу.

Він падав на землю і хапав її за ноги. Його категоричне: "Не пущу!" переходило в м'яке: "Залишся...". Він кричав, що любить, голосно плакав, забігав наперед, просив, благав ...

А вона ніби не помічала його приниження. Мовчки переступала через нього, з посмішкою слухала його зізнання.

Коли вона увійшла в автобус, він почав стукати у вікно і щось швидко говорити, так, що вона не могла розібрати слів. Вона дивилася на нього і сумно всміхалася.

Автобус відійшов. А він побіг поруч. Час від часу кричав і голос його лунав по всьому небу: "Не йди! Я люблю тебе…"

Вона не могла відірвати від нього очей. Він біг, а вона дивилася. Їй не було шкода його, але чомусь, винувато посміхнувшись, прошепотіла: "Я люблю тебе, дощ. Не плач, дурненький. Я повернуся…"

А дощ все йшов і йшов.

Він не хотів, щоб вона їхала.

Ана Пест

Подобається

#10853 в Любовні романи
#2672 в Короткий любовний роман
#4246 в Різне

У тексті є: любов, сльози, хеппі-енд

Відредаговано: 05.02.2020

Додати до бібліотеки

Поскаржитись