Розділ 28

Я знайшов Олену на парковці біля офісу. Вона стояла біля нашої машини, стискаючи в руці телефон, і намагалася відчинити дверцята, хоча ключі були в іншій руці. Її пальці тремтіли так сильно, що вона кілька разів не влучила в кнопку.

— Олено.

Вона здригнулася, почувши мій голос, але не обернулася.

— Іди назад, Максиме.

— Нам потрібно поговорити.

— Ми вже поговорили. Сьогодні вранці. А потім я побачила, як ти цілуєш свою коханку, і зрозуміла, наскільки дурною була, коли вирішила дати тобі ще один шанс.

Я зупинився за кілька кроків від неї. Хотів торкнутися її плеча, але не наважився. Після того, що сталося в кабінеті, будь-який мій дотик міг здатися їй черговою спробою вдавати, ніби між нами нічого не змінилося.

— Я не мав права дозволяти, щоб усе це відбувалося на твоїх очах, — сказав я. — І тим більше не мав права змушувати тебе пережити таке приниження перед чужими людьми. Мені шкода.

Вона повільно повернулася до мене.

— Тобі шкода? — Її очі були червоними, а туш розмазалася під ними. — Ти справді думаєш, що мені зараз потрібні твої вибачення? Ти обіймав її, Максиме. Ти дивився на неї так, як давно не дивишся на мене. А коли я не витримала, ти став захищати її від мене. Ти розумієш, що я відчула в ту мить?

— Розумію.

— Ні, не розумієш! Ти можеш говорити, що розумієш, але ти не стояв на моєму місці. Ти не дивився на людину, з якою прожив стільки років, і не бачив, як вона обирає когось іншого просто перед тобою.

Я опустив очі. Вона мала рацію. Я міг скільки завгодно пояснювати свої почуття, говорити про розгубленість, про те, як усе зайшло надто далеко, але жодне пояснення не змінювало того, що я зробив із нею.

— Ти не заслужила на це, — промовив я. — Ні на мою брехню, ні на те, що сталося сьогодні.

Олена гірко всміхнулася.

— А вона заслужила?

Я підняв голову.

— Не говори так.

— Чому? Тому що тобі неприємно чути правду про свою коханку? Чи тому, що ти боїшся, що я скажу про неї щось таке, із чим ти сам не захочеш погодитися?

— Тому що я не хочу, щоб ми перетворювали цю розмову на чергову сварку.

— А на що ти хочеш її перетворити? На прощання? На ще одну красиву брехню, після якої ти повернешся до неї, а я залишуся тут і чекатиму, коли ти знову вирішиш, що тобі зручно бути чоловіком?

Я довго мовчав. Ми обоє знали, що саме цього вона боялася найбільше: не самої зради, а того, що я намагатимуся зберегти все, що мав, не відмовляючись ні від чого.

— Я не хочу більше брехати тобі, Олено.

Вона уважно подивилася на мене.

— Тоді скажи мені правду. Ти кохаєш її?

Я відчув, як усередині все стислося. Я міг би пом’якшити відповідь, додати щось про те, що вона для мене важлива, що наша сім’я завжди матиме значення, що я не знаю, як житиму далі. Але Олена вже достатньо натерпілася від моїх напівправд.

— Так.

Вона відвернулася, прикривши рот долонею. Кілька секунд я чув лише її нерівне дихання.

— Скажи ще раз, — прошепотіла вона.

— Я кохаю Настю.

Олена заплющила очі. По її щоці скотилася сльоза, а потім ще одна. Вона не намагалася їх витирати, просто стояла переді мною й плакала, і я вперше за весь цей час не мав жодної можливості сховатися за виправданнями.

— А мене? — запитала вона так тихо, що я ледве почув. — Ти мене ще кохаєш?

Це запитання виявилося важчим за всі попередні.

Я не міг сказати, що вона стала мені чужою. Я пам’ятав, як ми познайомилися, як вона сміялася з моїх невдалих жартів, як підтримувала мене, коли я працював до ночі й майже нічого не мав, як ми разом обирали наш перший дім, як тримали на руках дітей і боялися навіть поворухнутися, щоб не розбудити їх. У нашому житті було надто багато справжнього, щоб я міг просто перекреслити його одним словом.

Але я також знав, що не можу дати їй тієї любові, якої вона заслуговує від чоловіка.

— Ти дуже важлива для мене, — відповів я. — І я завжди буду вдячний тобі за все, що ми прожили разом. Але я більше не можу обіцяти тобі, що кохаю тебе так, як ти хочеш, щоб я кохав. Я не хочу тримати тебе поруч лише тому, що боюся втратити наш дім, дітей і звичне життя.

Вона похитала головою.

— Тобто ти все-таки йдеш.

Я вдихнув, відчуваючи, як важко дається кожне наступне слово.

— Так. Я хочу подати на розлучення.

Олена подивилася на мене так, ніби я щойно вдарив її. Вона зробила крок назад і сперлася долонею об машину.

— Ти навіть не намагатимешся врятувати нашу сім’ю?

— Я намагався переконати себе, що зможу повернутися до того, як було раніше. Але це було б нечесно щодо тебе. Я не хочу, щоб ти жила зі мною, постійно боячись, що я знову зраджу тебе. Не хочу, щоб ти щодня перевіряла мій телефон, шукала брехню в моїх словах і думала, чи справді я повертаюся додому через любов до тебе, чи просто тому, що так правильно.

— А з нею ти не боятимешся? — Олена витерла щоку. — Ти думаєш, із нею все буде інакше? Що ви житимете щасливо, бо ваше кохання таке сильне? Вона вже бачила, що ти не здатен зробити вибір. Ти залишив її саму після нашої сварки, а тепер прийшов до мене. Ти впевнений, що вона колись не запитає себе, чи не зробиш ти з нею те саме?

— Можливо, запитає. І матиме на це право. Я не можу обіцяти, що наше життя буде простим. Не можу знати, що станеться через рік чи п’ять. Але я знаю, що більше не хочу будувати своє життя на брехні.

— А на чому ти його будуватимеш? На ній?

— Я хочу бути з нею.

Олена відвернулася. Я бачив, як вона намагається стримати нові сльози, і мені хотілося забрати назад кожне слово, але я розумів: якби зараз збрехав, то лише продовжив би її муки.

— Ти знаєш, що я досі готова була тебе пробачити? — запитала вона. — Навіть після всього. Я готова була спробувати ще раз, бо вірила, що десь там, під усім цим, ти ще мій чоловік. Я думала, що якщо дати тобі час, ти згадаєш, що маєш.

— Я знаю.

— Ні, Максиме. Ти не знаєш. Бо якби знав, то не стояв би зараз переді мною й не говорив, що хочеш бути з іншою.