Розділ 27

До обіду я встиг тричі перечитати один і той самий документ, провести дві наради й відповісти на десяток робочих листів, але жодного разу так і не зміг зосередитися по-справжньому. Розмова з Оленою не відпускала. Її слова, погляд, тиша між нами — усе поверталося в найневідповідніші моменти, варто було лише на секунду залишитися наодинці із собою.

Телефон лежав поруч із ноутбуком екраном догори. На ньому одне за одним з’являлися повідомлення.

«Ти подумав над тим, що я тобі сказала?»

«Максиме, чому ти не відповідаєш?»

«Я не заслуговую навіть на те, щоб ти зі мною поговорив?»

Я прочитав кожне, але не відповів на жодне. Не тому, що мені було байдуже. Навпаки, я надто добре розумів, що відчуває Олена, і саме тому не знав, що написати. Будь-яка відповідь вимагала від мене визначитися, а я досі не міг зробити того, чого вона чекала.

Телефон задзвонив знову. Я подивився на ім’я на екрані, провів долонею по обличчю й скинув виклик.

За кілька секунд прийшло нове повідомлення.

«Ти хоча б розумієш, як мені зараз боляче?»

Я відкинувся на спинку крісла й заплющив очі. Розумів. Але розуміти чужий біль і бути готовим змінити заради нього все — різні речі, і я дедалі чіткіше бачив цю різницю.

Я не хотів втрачати сім’ю. Не хотів бачити дітей лише за домовленістю через адвокатів, не хотів уявляти порожній будинок і життя, у якому Олена більше не чекатиме на мене ввечері. Але водночас не міг змусити себе відмовитися від Насті. Я вже пробував переконувати себе, що це лише захоплення, що все мине, якщо трохи віддалитися, перестати зустрічатися, припинити писати їй ночами. Та щоразу, коли я уявляв, що більше не побачу її усмішки, не почую її голосу, не зможу просто притягнути до себе й поцілувати, усі мої правильні рішення розсипалися на порох.

Я знову взяв телефон. Цього разу хотів сам написати Олені, хоча не знав, що сказати, але саме в ту мить у двері постукали.

— Так, заходьте.

На порозі з’явилася Настя з папкою в руках.

— Я принесла документи, які ти просив перевірити.

— Залиш тут.

Вона поклала папку на стіл, але не поспішила йти. Я підняв на неї очі й відразу помітив, що вона дивиться на мене уважніше, ніж зазвичай.

— Щось не так? — запитала вона.

— Усе нормально.

— Ти так кажеш, коли нічого не нормально.

Я мимоволі всміхнувся. Вона мала дивовижну здатність помічати те, що я намагався приховати навіть від себе.

— Просто складний ранок.

— Через Олену?

Усмішка зникла.

Я не відповів одразу, і Настя опустила очі. Між нами знову з’явилося те невидиме напруження, яке виникало щоразу, коли ми наближалися до теми мого шлюбу.

— Вона знає? — тихо запитала Настя.

— Вона підозрює.

Це була не вся правда, і ми обоє це розуміли. Олена знала достатньо, щоб поставити мені ультиматум, але Настя не стала допитуватися.

— Я не хочу, щоб через мене в тебе були проблеми.

Я підвівся, обійшов стіл і зупинився перед нею.

— Настю, послухай мене. Не ти одна відповідальна за те, що відбувається. Я дорослий чоловік, і всі рішення я приймаю сам.

— Але я теж їх приймаю, Максиме.

Її слова змусили мене замовкнути. Вона не намагалася зняти із себе відповідальність, і саме це я цінував у ній найбільше. Настя не була наївною дівчинкою, яка випадково потрапила в чужу історію. Вона знала, що я одружений, знала, що в мене є діти, і все одно дозволила нам стати ближчими.

Я взяв її за руку.

— Іди сюди.

Вона підійшла, і я притягнув її до себе. На кілька секунд мені захотілося просто стояти так, не думаючи про наслідки, не згадуючи про обіцянки й не намагаючись знайти правильний вихід із ситуації, у якій його, можливо, вже не існувало.

— Я сумував за тобою, — прошепотів я.

— Ми бачилися вчора.

— І що?

Вона ледь усміхнулася, а я поцілував її. Спочатку ніжно, потім затримався біля її губ довше, ніж збирався. Настя обійняла мене за шию, і на якусь мить мені здалося, що все ще можна втримати під контролем.

Я не почув, як у коридорі хтось підвищив голос. Не помітив, як за дверима зупинилися люди. Побачив лише Настю, яка відсторонилася від мене, почувши різкий звук відчинених дверей.

Я повернув голову.

На порозі стояла Олена.

Настя

Я ніколи не забуду її обличчя в ту секунду.

Спершу вона дивилася на Максима, ніби намагалася усвідомити побачене. Потім її погляд повільно перемістився на мене, і я зрозуміла, що жодні слова вже нічого не змінять. Вона не просто підозрювала. Вона побачила нас на власні очі.

Максим відпустив мене й зробив крок уперед.

— Олено…

— Замовкни.

Вона сказала це тихо, але так, що я мимоволі завмерла.

Олена зайшла до кабінету й зачинила за собою двері. Кілька секунд ніхто не рухався. Я стояла біля столу, відчуваючи, як холонуть пальці, а Максим повільно наближався до дружини, намагаючись зберігати спокій.

— Ти що тут робиш? — запитав він.

Вона подивилася на нього з таким болем, що мені стало важко дихати.

— Ти справді хочеш запитати мене про це? Після всього, що ми сьогодні обговорили? Після того, як я попросила тебе хоча б раз подумати не тільки про себе?

— Ми поговоримо вдома.

— Ні! — Її голос раптом зірвався. — Ми вже поговорили вдома! Я сказала тобі, що мені боляче, що я більше не можу так жити, що я готова пробачити тобі навіть це, якщо ти припиниш! А ти що зробив? Приїхав на роботу й продовжив цілувати її?!

За дверима почувся якийсь рух. Я краєм ока помітила силуети в коридорі, а потім двері знову відчинилися, і кілька співробітників зупинилися на порозі. Хтось намагався зробити вигляд, що проходив повз, але ніхто не поспішав іти.

Олена помітила їх і, здається, остаточно втратила контроль.

— Чудово! — вигукнула вона. — Нехай усі почують! Нехай увесь твій ідеальний офіс нарешті дізнається, ким насправді є їхній шановний керівник!

— Олено, досить, — різко сказав Максим.